Колектив авторів - Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

давньоіндоєвропейським коренем suobh-, для якого реконструюється значення «свобода», «людина, що належить до свого народу» (опозиція «свої» — «чужі»). «Своїх» об’єднувало в першу чергу розуміння мови, звідки йде більш пізня етимологія імені слов’яни — від «слить», «слову — сливу», в значенні «бути зрозумілим», тобто слов’яни — люди слова — своєї мови. Нарешті, ще в пізніші часи це слово входить до ряду нових асоціацій. Найбільш поширеним є зв’язок етноніма слов’яни із словом «слава», що утримався до середини XIX ст. в ранній науковій літературі, публіцистиці тощо[16].

Глава 2

Територія давніх слов’ян (за даними мовознавства)

Важливе місце в дослідженні слов’янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку нерозривно пов’язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов’янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть». Вони досить успішно вирішили питання зв’язку слов’янської мови з іншими індоєвропейськими мовами і, таким чином, показали слов’ян як окрему етнічну спільноту у сім’ї індоєвропейських народів. Разом з тим слід мати на увазі, що методи історико-діалектологічного дослідження, які спираються винятково на мовний матеріал (порівняльно-історичний, внутрішньореконструктивний тощо), надійно показують послідовність певних явищ у часі («що раніше від чого») та зв’язки мов і діалектів («що з чим пов’язано»), але вони не можуть вказати на абсолютний час розвитку тих чи інших особливостей або на конкретні географічні райони мовних контактів[17]. Таким вимогам відповідають історико-археологічні матеріали, тому «тільки узагальнені археологічні дані можуть бути критерієм для перевірки історично реальної можливості тих чи інших лінгвістичних гіпотез, що висуваються при спробах реконструкції доісторичних етапів створення, розвитку і розпаду мовних груп»[18].

Тому суто лінгвістичні ідеї мовознавців XIX — першої половини XX ст., а також необхідність комплексного вивчення проблем етно- і глотогенезу, яку усвідомлював визначний російський філолог та історик О. О. Шахматов, поступово набирають нового змісту в зв’язку з успіхами археологічної науки, яка у повоєнні роки почала стрімко нагромаджувати матеріали. Праслов’янська проблема, тобто проблема виникнення,, розвитку та розпаду реконструйованої початкової єдності слов’янських мов, перетворилась із мовної на етномовну, тобто на проблему формування, розвитку та розпаду племінного союзу, що користувався системою реконструйованої праслов’янської мови. Оскільки методи порівняльно-історичного мовознавства не вказують прямо на абсолютну хронологію мовного розвитку та на географічні межі функціонування праслов’янської мови (якщо така система існувала реально, а не є набором реконструйованих ознак, що насправді існували не одночасно), то робляться спроби її вирішення з допомогою інших джерел, які краще піддаються хронологізації та локалізації. Таким чином, майже всі лінгвісти після Другої світової війни, розробляючи проблеми слов’янського етногенезу, тією чи іншою мірою звертаються до досліджень археологів. З іншого боку, багато археологів використовують висновки мовознавців, які уможливлюють етнічне визначення «німих» археологічних пам’яток.

Дослідження останніх років показали, що одним із ефективних шляхів етномовної інтерпретації давніх культурно-етнографічних комплексів є звернення до ономастичних даних. Найбільші успіхи тут пов’язані з дослідженням східноєвропейської гідронімії. Картографування архаїчних слов’янських назв річок дозволяє визначити райони розселення давніх слов’ян та намітити шляхи їх розселення. Найбільш відомі в цьому плані роботи В. М. Топорова та О. М. Трубачова, присвячені аналізу гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров’я, а також Верхнього Подністров’я[19]. В результаті досліджень виявилось, що слов’янські назви найбільш чітко і кількісно простежуються на південь від Прип’яті й Десни, по Дніпру до ріки Псел і на Лівобережжі у межиріччі Псла та Орелі. В Правобережжі на півдні вони простежуються до верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на заході у верхів’ях Дністра та Прип’яті. На північ від Прип’яті та Десни виступають суцільним шаром балтські гідроніми, які дещо заходять на Правобережжя, де чергуються зі слов’янськими назвами. З півдня в лісостепову смугу України, головним чином в межиріччя Дністра та верхів’я Прип’яті, заходять гідроніми іллірійського та фракійського походження, а на Лівобережжя — іранські. Германські гідроніми складають на схід від Вісли лише сім назв[20].

Таким чином, з’ясувалося, що центральна частина лісової смуги Східної Європи в дослов’янську добу була заселена балтомовними племенами. Але якому періоду відповідає ця ситуація?

Тут необхідно торкнутися різних підходів до проблеми балто-слов’янських (передусім мовних) зв’язків. Зазначимо, що слов’янські і балтійські мови об’єднує дуже високий ступінь близькості. Цей факт мовознавці пояснюють по-різному. На думку, наприклад, О. М. Трубачова, праслов’янські та прабалтійські мови з самого початку належали до різних груп індоєвропейських діалектів, а зближення їх відбулося, починаючи з доби раннього заліза[21]. Інші вважають, що загальнослов’янська прамова склалася на основі периферійних балтійських (або балто-слов’янських) діалектів[22].

З іншого боку, етнічні масиви, що були вирізнені за даними гідронімії, досить чітко збігаються з серіями непогано вивчених культур доби раннього заліза. При цьому вимальовуються три головні етнокультурні масиви: фіно-угорський на півночі лісової смуги Східної Європи, іранський (скіфо-сарматський) у степовій та лісостеповій смугах та балтійський між ними. На цій карті начебто немає місця для слов’ян. Але беручи до уваги можливість існування балто-слов’янської або прабалтійської спільноти, можна припустити, що предки слов’ян входили до складу балтського масиву[23].

Щодо архаїчних слов’янських гідронімів, то вони поширені компактними групами аж до деяких областей Центральної Європи та Балкан, а тому, можливо, відповідають добі широкого розселення слов’ян у VI—VII ст., а не їх ареалу напередодні цих подій. Вважають, що місце споконвічного розселення повинне давати не купчастість однорідних назв, тобто не яскраві спалахи, а трохи змазану суцільну картину[24].

Проте існують й інші погляди мовознавців на праслов’янську проблему. Різні методи та результати досліджень найбільш помітні при розгляді деяких концепцій локалізації слов’янської прабатьківщини.

Розповідь «Повісті минулих літ» («...По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаєві, де есть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми...») стала основою так званої балканської чи дунайської теорії походження слов’ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.), а також підтримувалася визначними російськими істориками (С. М. Соловйов, М. П. Погодін, В. Т. Ключевський та ін.). В наш час дунайську теорію походження слов’ян розвиває відомий лінгвіст О. М. Трубачов. Підставою для цього послужив його аналіз давньослов’янської мови, в якій дослідник виявив праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов’яни жили по сусідству з праіталіками, десь у Подунав’ї, і лише міграція кельтів у середньодунайські землі примусила слов’ян, на думку О. М. Трубачова, посунутися на північ, на Прикарпаття і Повіслення. Тут почалося