Марина Вітер - Незламна тиша, Марина Вітер

— Оль, ти серйозно сперечалася з Артемом Коваленком? — Марта, її колега і найкраща подруга, розчаровано зітхнула, сидячи навпроти неї в маленькій учительській. — Ти хоч розумієш, хто він?

— Людина, якій, схоже, не знайомі поняття “людяність” і “співчуття”, — знизала плечима Ольга, відпиваючи чай із улюбленої чашки з котиком.

— Та він — один із найвпливовіших бізнесменів у країні. Його батько — політик, брат — економічний геній. Він не просто забудовник, Олю. Він акула. І ти пішла проти нього.

— Я не проти нього. Я за школу. За дітей. За нормальні речі, які не продаються.

         Марта глянула на неї з усмішкою, у якій було більше тривоги, ніж легковажності.

— Ти ідеалістка. І я це люблю в тобі. Але ідеалістів з’їдають першими.

          Ольга мовчала. Їй було байдуже, ким він є. Байдуже — які в нього рахунки, будівлі, імперії. Її турбувало лише одне: діти, яким після знесення цієї школи не буде куди йти. І серце, яке починало стискатися кожного разу, коли вона згадувала його холодний погляд.

— Ви знали? — до кабінету зайшла завідувачка, пані Ірина, з тривожним поглядом. — Нам дали місяць. Школа офіційно потрапила до переліку об'єктів під знесення. Їхні юристи все вже підписали.

— Що?! — Марта схопилася з місця. — Як так швидко?

— Тому що все було вирішено давно. Нам дали лише вигляд вибору. А завтра сюди приїде представник забудовника — для обговорення “перехідного періоду”.

           Ольга відчула, як усередині все обірвалося.

          “Представник”… Вона вже знала, хто це буде.