Наталія Глушко - Небесний Легіон, Наталія Глушко

Ріанель

Згадавши вечірні подвиги Лорін  почухав потилицю. Подвиги подвигами, а сніданок за розпорядком. Дорога в Ельдрідж не близька. Зі Старлін Коу лише до Делара  кілька днів їзди верхи. 

Трохи похитуючись після похмілля ельф спустився вниз до трактиру. Слідів вечірньої потасовки зовсім не залишилося. Підлогу від крові помили, трупів утилізували. За стійкою опершись на лікті стояв Телдон і мило бесідував з тією самою дівчиною, яка вчора організувала Лоріну купання.
 У затхлому трактирі, наповненому запахами старого дерева, прянощів  диму і алкоголю, ця дівчина надто вже  привертала увагу. Чорне кучеряве пасмо, недбало вибите з красивої, але вже дещо розтріпаної зачіски, спадало на ліве око, трохи заважаючи їй, тому вона постійно намагалася заправити його назад у зачіску. Карі очі, здавалося, випромінюючи  щирість і мудрість не характерну для простолюдинки.

В її зовнішності  було щось незвичайне, що притягувало погляд —ніжний, майже непомітний рум'янець на щоках, обрамлений тонкими вилицями, що додавало її обличчю якоїсь хоч мінімальної, але аристократичності. Усмішка була швидкою, загадковою, майже грайливою, ніби вона знала більше, ніж казала. Шкіра її маленьких, делікатних рук була трохи загрубілою від роботи, проте не позбавляло її  чарівності.

Одяг, хоч і простий, зношений, але був пошитий зі смаком. На світлій блузці виднілися сліди ремонту, а корсет, що підкреслив тонку талію, виглядав ніби трохи замалим, але це не заважало йому підкреслювати  природну грацію її фігури. Спідниця з темної тканини спадала важкими складками, наче пишна сукня якоїсь аристократки.

Її рухи були надзвичайно плавним і водночас впевненим, бо вона давно звикла балансувати між численними столиками з кухлями пива, елю, таємними розмовами і різкими  спалахами сварок. У ній було щось, що заворожувало і притягувало. Здавалося, що дівчина із цим пасмом, яке постійно вибивається із зачіски, приховує за загадковим поглядом історію, про яку ніхто не наважувався її розпитати.

 Побачивши принца Телдон звернувся до дівчини : 

—Ану , Лідіє, організуй Його Високості сніданок, але не барися, принц напевне голодний як вовк. І налий в кухоль порічкового вина, бо похмілля річ неприємна.

Лідія знову зашарілася, поспіхом поклонилася і побігла виконувати наказ власника таверни. 

—Телдоне, ну я ж просив…—гнівно пробурмотав Лорін. Не називай мене Ваша Високосте. Звертайся по імені, чи ти забув,  що я тут не як офіційна особа. 

—Перепрошую Ваша… Телдон запнувся. —Перепрошую Лоріне, старий я вже, забуваюся. Те, що Ваш , перепрошую, твій батько мій добрий друг не дає мені права мені звертатися до тебе як до рівного.

—Телдоне, — обізвався принц. —Мій батько має добру пам’ять і друзів не забуває.

 Трактирник піддався спогадам, спершись на долоню.

Поки принц з трактирником згадували минуле, Лідія принесла сніданок.
 По таверні розлився запах щойно запеченого м’яса і свіжої випічки. 

Лорін  всівся за стіл, перехилив кухоль і прийнявся наминати їжу. Якщо вино пішло як суху землю то м’ясо їлося якось не дуже. Не надто хочеться їсти після п’янки. Але дорога чекала довга, а голодним їхати задоволення не з приємних, Лорін змусив себе відкусити шматок стейка. Але як то кажуть, апетит приходить під час їжі, тому з кожним укусом  м’ясо видавалося смачнішим. 

—Лідіє, а принеси-но мені ще вина, одного кухля явно недостатньо. 

Лідії двічі повторювати не потрібно було. Дівчина швиденько принесла ще один кухоль з вином, який завбачливо підготував Телдон. Знає старий пронира, що таке сушняк. 

Коли тарілка майже спорожніла, Лорін мимоволі помітив, як хтось прискіпливо спостерігає за його трапезою. В самому кутку таверни за столиком сиділа дівчина з таким же кухлем вина і уважно спостерігала за тим, як принц снідає. Зрозумівши що її помітили, незнайомка повільно підвелася і пересіла за Лорінів стіл. 

—Принц кажеш, Лорін, так? —запитала дівчина. 

Ельф підвів очі і побачив цікаву картину. Перед ним сиділа дівчина, яка була схожа на якесь божество. Її гострі, витончені вуха були точнісінько такими, як у нього, проте в них вгадувалося щось незвично граційне. Платинове волосся, акуратно вкладене , ніби кожне пасмо відбивало світло своїм холодним блиском. Її обличчя, суворе й одночасно чарівне, виховувало емоції за маскою витонченої стриманості, але в очах, були іскри та нестримне прагнення до пригод.

На ній був витончений смарагдовий корсет із  застібками і ремінцями, кожна з яких зібрано майстерно виготовленою, неначе мала значення в кожному елементі загадкового візерунку на її  броні. Тканина корсета переливалася зеленими відтінками, а металеві вставки додавали йому бойової серйозності. Блискучі срібні наплічники, прикрашені тонким гравіюванням у вигляді повзучих плющів і квітів, підкреслювали військову велич її постави. Такі ж нарукавники щільно облягали її передпліччя, додаючи її постаті войовничості.

Руків'я меча, що виднілося  з-під пояса  притягувало погляд, немов магічний артефакт. На його верхівці сяяв великий смарагд, який, здавалося, світився зсередини, переливаючись вогнями, що змінювалися залежно від кута падіння світла на його поверхню. Камінь ніби був частиною самого меча — досконалий, як саме тіло зброї.

За її спиною висів витончений лук, вирізаний з темної деревини, що була оздоблений  вензелями, тонко вирізаними майстерною рукою. У сагайдаку, прикрашеному рельєфними візерунками, тулилися червоні пера стріл, які нагадували язики  полум’я— яскраві, живі й небезпечні. Вона сиділа впевнено, відкинувшись трохи назад, але без натяку на слабкість чи втому. Її постава говорила , що ця  дівчина  переможе в будь-якій  битві. Лише мимовільний дотик  руки до руків'я меча, коли їхні погляди зустрілися, натякав на готовність реагувати блискавично. Її потужна й магічна аура, здавалося, наповнювала простір навколо, ніби навіть саму тиша в трактирі завмре  у шані перед цією незвичайною постаттю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍