Людміла Лонковська - Залізний генерал: Уроки людяності, Людміла Лонковська

не давали потрібної зброї та техніки. Усі розуміли: у цьому немає провини чи небажання наших візаві-військових. Адже рішення про постачання — у руках політиків. А політики думають про ризики ескалації, про можливі дії агресора та його союзників у відповідь, про геополітичні наслідки. Ми ж думали про нашу країну й ціну її свободи, яку нам ось-ось доведеться сплатити сповна.

Ідучи коридором Генштабу Міноборони після чергової телефонної розмови з американською стороною, я дивилася на високі впевнені постаті Залужного і Шаптали, намагалася не відставати від них. Вловлювала напругу й відповідальність. Валерій Федорович обернувся до мене і спитав:

— Ну, що скажеш — як пройшла розмова?

— Як на мене, відмінно.

Він розсміявся:

— Відмінно від інших?

Напруга спала. На якусь мить.

Становлення. Військова освіта

Для Валерія Залужного питання військової освіти одне з наріжних.

Кінець шкільних років майбутнього генерала збігся з розпадом Радянського Союзу. Дехто із друзів Валерія Залужного поїхали вступати до Росії. У ті часи ще приходили до військкомату й могли обрати військове училище на території колишнього СРСР, взяти адресу, написати листа зі своїми оцінками й отримати відповідь, чи зацікавлені там у тобі. Валерій Залужний відправив такого листа до Омського загальновійськового училища й отримав позитивну відповідь.

Але він вирішив вступати до Севастопольського військово-морського училища імені Нахімова. Разом із ним туди їхали вступати двоє друзів. Однак на обласній медичній комісії Валерія зупинили. Помітили проблеми із серцем й зламану носову перегородку. На інженерний факультет, який готував підводників, могли й не взяти. Тому Валерій Залужний вирішив вступати до Одеського загальновійськового командного училища.

«Ніхто не сприймав у ті часи Росію як ворога, — пояснює Віктор Назаров, генерал-майор запасу й радник Головнокомандувача. — Ще навіть на початку 2000 року як ворога ми розглядали НАТО, хоч вже мали з ними певні реляції й відносини. Водночас у країні вважали, що воюватимемо ми радше із Заходом — не з Росією».

Сам Залужний ніколи не приховував, що вивчав російську воєнну науку, зокрема й публікації Валерія Герасимова, теперішнього очільника Генштабу Росії. Я ще розповім про це.

«Від колег, які закінчували виші й академії в Москві, я чув, що там була зашореність. Оцінюючи те, що ми [бачимо в цій війні, мабуть, вона зберігається й досі, — говорить генерал-майор Назаров. — Коріння, яке проросло з початку Радянського Союзу, припускаю, зберігається й у Росії». Натомість військова освіта в Україні після 1991 року ставала щороку демократичнішою, а отже, у військових з’являлося більше [свободи в рішеннях і діях. Це збільшувало розрив між колись однією — радянською, а зараз двома арміями, які ворогували.

Утім, після розпаду СРСР родини військових і ті, хто лише починав службу, мусили обирати: чи лишатися в російській армії, фактичній правонаступниці радянської, чи довіритися формуванню армії нової незалежної держави.

За радянських часів вважалося, що служити в українських військових округах краще, ніж деінде на території Союзу. Росіяни ще навіть у 1991 році переїжджали служити саме до нас. «Коли 1992-го я приїхав до Києва, щоб перевестися в ЗСУ, — розповідає Віктор Назаров, — тут не вистачало місць. Я був на приймальній комісії, яка розглядала кандидатів, вона засідала в нині напівзруйнованій будівлі біля стадіону за Генштабом. Комісія саме приймала кандидатів із гарячих точок, із груп радянських військ тої ж східної Німеччини. А для решти місць не було».

Усе змінилося, коли настав час складати присягу на вірність Україні. Це були 1992 — 1994 роки, говорить Віктор Назаров. «Заданими, які я тоді мав, десь 100 тисяч етнічних росіян та офіцерів інших національностей виїхали звідси. Натомість із Росії повернулися десь 50 тисяч українців. На якийсь час з’явився певний недокомплект».

Отже, 1993 року Валерій Залужний вступив до Вищого загальновійськового командного училища, яке саме переїхало з Києва до Одеси. Нині це Одеська військова академія. Утім, нагода повчитися в Росії йому ще випаде.

— Зі мною ще до вступу стався цікавий випадок, — розповів Валерій Федорович. — Прийнято, що абітурієнтами опікуються курсанти старших курсів. Один із таких з нами проводив зарядку. Я пізніше дізнався, що він був чемпіоном Європи з легкої атлетики. Він спеціально «дав газу», щоби всі впали. А я не впав. Я біг з ним до кінця. Добігши до фінішу, я звалився з ніг. До мене підходить мужик із книжкою: «Прізвище?». — Залужний. «Вітаю, ти вступив!». Це ще ми жодного іспиту не складали.

Чотири роки у військовому училищі генерал згадував як час важкого навчання, недосипу, недоїдання й мрій про те, щоби скоріше піти у звільнення. Було досить складно в цій ще фактично радянській системі. Тоді у військових училищах здобували більше навичок виживання, ніж знань. У 24 роки він закінчив училище, яке тоді вже називалося Одеський інститут сухопутних військ, і там же продовжив військову службу як командир взводу.

 

1993-1997 — Одеський інститут сухопутних військ (зараз це Військова академія), загальновійськовий факультет. Закінчив із відзнакою.

2005-2007 — Національна академія оборони України, оперативно-тактичний рівень. Закінчив із золотою медаллю.

2012-2014 — Національний університет оборони України ім. Івана Черняховського. Як найкращий випускник оперативно-стратегічного рівня підготовки нагороджений перехідним мечем королеви Великої Британії.

2018-2020 — магістеріум Національного університету «Острозька академія» за спеціальністю «Міжнародні відносини».

2023 — Академія державної пенітенціарної служби, здобув науковий ступінь доктора філософії з права.

 

Валерій Федорович говорив мені, що просування щаблями військової кар'єри не давалося йому легко. Він згадував про тодішні багатогодинні стройові огляди, перевірки, побори. Але Залужний не оминув і не перескочив жодного щабля — від взводного до командувача оперативного командування.

«Щоб мати авторитет у війську, важливо пройти їх усі, — говорить генерал. — Обов'язково треба побути командиром роти. Це дасть можливість напрацювати потрібні професійні якості. Якщо ти не командував сотнею солдатів, у тебе нема військового майбутнього. Щоб стати на чолі оперативного командування, обов'язково треба побути командиром батальйону й командиром бригади».

Курсанти обожнювали його за гумор, сердечність і чесність. Він з усіма підтримував приязні взаємини, був товариським, скромним і наполегливим. Він завжди був найкращим у службі. Військова справа стала його непохитним вибором.

 

Якраз на той час припав і досвід батьківства. 2002 року народилась донька Христина, тож службу доводилось поєднувати із сімейними клопотами. «Ми жили в гуртожитку на території військового інституту. Тато приходив зі служби, щоб доглядати мене і двоюрідну сестру. Він сам готував їсти, одягав нас, водив на прогулянку, купав, вкладав спати й знову йшов на службу. Навколо нього мала бути ідеальна чистота, тому