Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

рішення нової демократичної ради засвідчили, що отримання опозиційними діячами владних повноважень дало змогу перевести національно-визвольну боротьбу на новий рівень. Виникла можливість практичними діями довести спроможність власних гасел і дій у протистоянні з загальносоюзною системою, з її централізованістю, відсутністю демократичних законів, репресивними традиціями.

У «Відозві до народу» – першому ухваленому документі Львівської обласної ради – стверджувалася правомірність використання національної символіки на Львівщині. Її на території своєї юрисдикції вже з початку березня 1990 року затверджували районні, міські, селищні та сільські ради. Подібні рішення ухвалювали ради і в інших західноукраїнських областях. Поява національної символіки в населених пунктах Західної України, на думку історика Олександра Бойка, була фактично першою демонстрацією сили влади, яка опинилася в руках націонал-демократів[11].

Складнощі виникли з упровадженням проголошеного у «Відозві» положення про безпартійність працівників правоохоронних органів. Ще до ухвали документа сесія Червоноградської міської ради постановила про відмову керівництва міського відділу міліції від членства в КПРС. У зв’язку з цим співробітники Червоноградського міського відділу внутрішніх справ надіслали телеграму на адресу міністра внутрішніх справ СРСР Вадима Бакатіна з проханням терміново поставити питання перед президентом країни Михайлом Горбачовим або Верховною Радою СРСР про тимчасовий вихід органів внутрішніх справ західного регіону УРСР із підпорядкування виконкомам місцевих рад[12]. Цю ідею цілком підтримувало керівництво КПУ, тому невипадково ще до виникнення прецеденту в Червонограді, 30 березня 1990 року, Президія Верховної Ради УРСР ухвалила указ про вивід із підпорядкування місцевих рад міліції, засобів масової інформації та інших[13]. Відтак було суттєво обмежено повноваження місцевих рад.

Вдалося успішно реалізувати положення «Відозви» про відмову керівників рад на час виконання повноважень від членства у будь-якій партії. Претенденти на посаду голови обласної ради призупинили членство у політичних і громадських організаціях. Зокрема, В’ячеслав Чорновіл заявив про вихід з Української Гельсінської спілки. Це рішення схвалив голова спілки Левко Лук’яненко, який заявив, що такий крок є цілком логічним для В’ячеслава Чорновола, адже він відіграв величезну роль у зміцненні національно-демократичного руху в Україні протягом 1970—1980-х років і надалі працює у справі відродження Української держави[14].

Після проголошення «Відозви до народу» депутати Львівської обласної ради взялися до обрання голови. Кандидатами на цю посаду були запропоновані, крім В’ячеслава Чорновола, Нестор Гнатів, Іван Гель, Іван Сало, Йосип Лось, Михайло Флис, а також самовисуванець Микола Бойко[15].

Наявність у цьому переліку Івана Геля – голови авторитетного на Львівщині Комітету захисту греко-католицької церкви, та ще й рекомендованого на посаду керівника облради радою Львівської крайової організації НРУ, – створювало небезпеку розколу демократичного блоку. Проблему вдалося зняти після тривалої розмови В’ячеслава Чорновола та Івана Геля. Останній погодився зняти свою кандидатуру в обмін на посаду першого заступника голови облради. Вихід був цілком прийнятним як для Львівщини, так і для України, адже посаду голови облради тоді повинен був обійняти саме політик, а В’ячеслав Чорновіл з-поміж дисидентів вирізнявся яскраво вираженими якостями політика. Крім того, він мав велику популярність на Львівщині. Після першої сесії облради в одному з інтерв’ю Іван Гель відзначив талант Чорновола-політика, сказавши так: «Він бачить принаймні на три-п’ять ходів наперед. Це важливо в кожній сфері діяльності. Для політика – це необхідність, якість, без якої не варто починати справу»[16].

В. Чорновіл у колі шістдесятників у гостях у Є. Концевича (другий зліва). 1960-ті роки

Кожному з кандидатів було надано слово для викладення своєї програми. На початку виступу В’ячеслав Чорновіл зауважив (а згодом неодноразово повторював в інтерв’ю), що йому доведеться поламати свої усталені життєві стереотипи, пройти дистанцію «від послідовної опозиції, спрямованої на руйнування основ тоталітаризму, імперіалізму, до конструктивної праці, до будівництва підвалин нового, демократичного суспільства»[17]. Цю роботу, на його думку, потрібно буде здійснювати в умовах недовіри чи навіть саботажу з боку частини старого апарату, а також економічної блокади й обмеження повноважень.

Одним із найважливіших своїх завдань на посаді голови облради Чорновіл вважав реалізацію нової концепції органів народовладдя, яка передбачала усунення методів адміністрування, демократичного централізму. Суттю її було подолання відчуження між народом і виборними органами. Необхідно було переконати людей, що вони, а не партії чи окремі лідери, мусять стати головною дієвою особою в політиці, що тільки спільними зусиллями можна досягти бажаного, тому треба максимально сприяти волевиявленню людей. На переконання Чорновола, народна ініціатива стоїть вище за будь-які законоположення. Відповідно, він зазначав, що «нам, можливо, не раз доведеться виходити не з реакційного законодавства, а з інтересів народу і потреб реальної ситуації»[18].

В’ячеслав Чорновіл наполягав на всебічному гарантуванні прав національних меншин, на свободі совісті і міжконфесійному мирі. Він висловив готовність до діалогу з усіма, хто прагнув конструктивної діяльності, в тому числі з тими, хто дотримувався ідейно протилежних йому позицій.

Висловивши своє бачення економічних реформ, В’ячеслав Чорновіл торкнувся питання принципів формування кадрової політики. У своїй команді він планував зосередити найкращих фахівців і практиків, а це означало, що й комуністи могли поповнити її ряди.

Назвавши пріоритетними у своїй діяльності забезпечення населення продуктами і товарами народного господарства, проведення радикальних реформ, В’ячеслав Чорновіл наголосив, що усі мають чітко усвідомлювати політичне значення діяльності облради для того, щоб «Львівщина бодай відносно стала вільною територією України»[19]. На його переконання, за львівським експериментом народовладдя пильно стежили в інших регіонах, тому в них не було морального права програти.

Після виголошення програм усіма претендентами на посаду голови облради до бюлетеня для таємного голосування були занесені кандидатури В’ячеслава Чорновола, Нестора Гнатіва та Миколи Бойка, оскільки Іван Сало, Йосип Лось, Михайло Флис та Іван Гель взяли самовідвід. Зважаючи на значний авторитет В’ячеслава Чорновола на Львівщині та позитивне сприйняття його виступу багатьма депутатами, результати голосування були більш ніж передбачуваними. В’ячеслава Чорновола підтримали 141 депутат із 182, які голосували[20].

Отже, В’ячеслав Чорновіл обійняв посаду голови Львівської обласної ради. Його попередня діяльність була оцінена належно. Він мав усі підстави почуватися переможцем. «Коли мене обрали головою облради, – згадував він, – це був мій особистий тріумф, то був тріумф усіх»[21]. Без сумніву, піднесення відчували всі представники демократичного табору, адже, враховуючи тогочасну політичну ситуацію в Україні, обрання колишнього радянського політв’язня керівником однієї з суттєвих ланок управління в УРСР було надзвичайною подією.

Фаховий рівень новообраної ради не залишав сумнівів у спроможності проводити необхідні реформи, хоча багатьом депутатам і не вистачало професіоналізму. На думку голови Львівського міськвиконкому Богдана Котика, «попередня рада була пасивно-дилетантською, а нова стала активно-дилетантською»[22]. Тому депутати та працівники виконкомів різних рівнів проходили юридичне навчання; були затверджені координаційно-методичні ради, що відповідали за цю роботу. Після ухвалення Верховною Радою УРСР закону про місцеві ради