НМ - Чародій, НМ

Джон не міг знайти спокою. П’ять років без Мері — п’ять років, наповнених порожнечею, що ніколи не загоювалась. Всі ці роки він намагався жити далі, змусити себе повірити, що вона не повернеться. Але вона була його всім, і навіть після того, як її життя обірвалося насильницькою смертю, він відчував її присутність. І не тільки в своїх спогадах, а й тут, у темряві, яка навколо нього.

Він ніколи не зміг пробачити собі того, що не зміг захистити її. Те, що трапилось з Мері, залишалося для нього постійним болем. Її смерть не була випадковістю. Вона була наслідком чогось страшного, чогось, що було набагато гіршим за звичайний злочин. Її вбили — і Джон був впевнений, що це пов'язано з темною силою, яка оточувала їхнє життя.

Через ці роки Джон не міг просто забути. Він не міг просто йти далі. І тепер, коли перед ним постала можливість, хоч і призначена темними силами, він був готовий ризикнути. Він був готовий знову звернутися до того, що залишило її з ним, хоча і відчував, що це може бути небезпечно. Але іншого шляху не було.

Він сів на підлогу в кімнаті, запалив свічку, і на столі перед ним поклав книгу. Це була та сама книга, яку він тримав під час того зустрічі з Мері, коли вона з'явилася перед ним вперше. Книга, яка колись допомогла йому дізнатися про темну силу, про диявола, що полює на душі. Це була єдина річ, яка могла відкрити йому шлях до її повернення.

Джон зробив глибокий вдих і почав читати закляття. Його голос тремтів, але він не зупинявся. Він згадував, як Мері виглядала, як вона сміялася, як трималася поруч з ним. Він відчував її в серці, і це давало йому силу.

— "Мері, я тебе кличу. Повернись. Я знаю, ти не забула мене. Ти не залишиш мене тут один. Повернись…" — його слова ставали все гучнішими, як виклик. Він не міг дозволити їй забути про нього. Він не міг дозволити цьому темному світу забрати її разом з собою.

І раптом темрява навколо почала змінюватися. Повітря стало важким, а температура впала. Свічка на столі заплямувалась, мов ніби хтось подихнув на полум'я. І тоді Джон почув її шепіт.

— "Ти знову шукаєш мене?" — її голос був ніжний, але в ньому було щось гірке, щось відчутно зітхнувше.

Джон відчув, як його серце б’ється сильніше. Він повернувся в ту сторону, звідки лунала тінь її голосу, але не побачив нічого. Всі ці роки він прагнув знайти її знову, і ось вона була — не зовсім живою, не зовсім мертвою.

— "Мері… ти чуєш мене? Ти пам’ятаєш, хто я?" — він підійшов ближче до того місця, де вона була, але її образ все ще залишався розмитим, неясним, як примара, що ледве існує.

— "Я пам’ятаю тебе, Джон…" — її голос став ще тихішим, але з ним йшла біль. — "Але я не можу бути з тобою, як раніше. Я — не та, якою була. Я більше не людина."

Джон зупинився, його погляд ставши похмурим.

— "Ти не можеш залишити мене знову. Ми не можемо бути разом так, як були. Ти… ти не хочеш, щоб я залишився в цьому світі?" — він не міг зрозуміти, чому це сталося з ними. Чому вона не могла повернутися до нього повністю.

Мері мовчала кілька секунд. І тоді, знову, її шепіт доторкнувся до його вух.

— "Я загинула через нього, Джон. Через те, що ти не зміг зупинити. Я стала частиною того, чого ти не можеш контролювати." — її голос став важким і наповненим тінями, які з’являлися в її словах. — "Але якщо ти хочеш знайти мене знову, якщо хочеш змінити це… ти маєш здолати те, що нас розлучило."

Джон відчував, як серце в нього тисне. Він знав, що перед ним стоїть останній шанс. Вона була його любов’ю, і він не міг дозволити їй залишитися тут, у цьому світі тіней.

— "Я зроблю все, щоб бути з тобою," — пообіцяв він, голос його був наповнений рішучістю. — "Я знайду спосіб. Не залишай мене, Мері. Я не можу бути без тебе."

І в темряві її образ поступово знову почав розчинятися, але цього разу Джон не відпускав надії. Він знав, що має зупинити те зло, яке її вбило, і що, якщо він переможе, вона повернеться.

Пройшло два дні, а він все ще помнив свої слова 

Джон стояв на краю темної, холодної води, відчуваючи, як кожна хвиля поглинає його сум і біль. Він бачив темряву, що поглинала світло, відчував її присутність. І все ж, він не міг повернутися назад. Він не міг дозволити собі жити без Мері. Його серце розривалося від того, що він не зміг її захистити, від того, що вона загинула через нього. І тепер вона залишалася тільки привидом, втраченим духом.

Ідея втопитися народилася давно. Він знав, що це крайній крок, але тепер усе стало простим. Якщо він покине цей світ, він може знову бути з Мері. Він більше не боїться темряви, бо вона вже стала його другом, його єдиною надією на те, щоб з'єднатися з тією, кого він так любив.

Тіло Джона було важким від холодного потоку, але він не відчував болю. Його думки були з Мері. Вона була з ним у кожному кроці, в кожному його зітханні. Вона завжди була там, навіть коли він намагався забути її.

Джон зробив крок вперед, і холодна вода поглинула його. Вона була глибокою, бездонною. Як і його душа. Він відчував, як його тягне вниз, але в цьому не було страху, тільки спокій. Все розмивалося, темрява заповнювала його думки, поки він не потонув у безмежжі води.

І в останній момент, коли темрява поглинула його остаточно, він почув її голос. Мері. Вона була поруч. Вона не могла залишити його одного, навіть якщо її душа була частиною цієї темряви.

— "Ти зробив це, Джон…" — її голос був ніжний, але сповнений болю. — "Ти справді прийшов за мною."

Він відчув її руки, що торкнулися його в пітьмі, і, хоч і не міг побачити її, він знав — вона була з ним. І, можливо, цей останній крок був шляхом до її прощення, до того, щоб знову бути разом.

"Мері..." — думав він. "Ми разом, навіть у темряві."

Вода навколо ставала все важчою, але він більше не відчував холоду. Це було відчуття спокою, яке він шукав усе своє життя. Темрява не була ворогом. Вона була його останнім шляхом. І цей шлях, хоч і важкий, вів до того, щоб знайти мир.

В останньому моменті Джон закрив очі, і його серце заспокоїлося. Він знайшов те, що шукав — шлях назад до Мері. Тепер вони були разом, у тому світі, де темрява не могла їх розлучити.