НМ - Чародій, НМ

Ніч була темною, зірки ледь пробивалися крізь важкі хмари, коли Джон, зачинившись у своїй кімнаті, знову намагався повторити уроки містера Чарльза. Сторінки старого фоліанта шаруділи під його пальцями, а свічки відкидали тремтливі тіні на стіни. Він відчував напруження — ніби повітря довкола згущувалося, наповнюючись енергією.

Його серце калатало, але він не збирався відступати.

— "In tenebris lux revelatur, anima errans—" — почав він, але раптом збився.

Слова зірвалися з язика, і щось пішло не так. Полум’я свічок здригнулося, ніби від пориву вітру, хоча вікно було зачинене. Тінь у кутку кімнати стала густішою, набуваючи чіткіших обрисів.

Джон відступив на крок, відчувши, як мороз пробіг по шкірі. Його легені ніби стиснулися, і на мить він не міг вдихнути.

Перед ним стояла дівчина.

Бліде обличчя, довге темне волосся, очі, сповнені порожнечі й болю. Її губи ворухнулися, і шепіт, схожий на подих вітру, прорізав тишу:

— "Ти покликав мене…"

Джон застиг. Він не знав, що сказати. Це була не просто тінь, не просто видіння — це була вона.

Мері.

Та, кого не мало бути у цьому світі.

Джон відчув, як по спині пробіг холодний піт. Він не вірив своїм очам, але тіло, здавалося, вже саме усвідомило жах ситуації.

Мері стояла нерухомо, її образ ледь помітно мерехтів, ніби свіча, що от-от згасне. Повітря навколо стало важким, наче наповнилося чимось густим і невидимим.

— "Цього не може бути…" — прошепотів він, намагаючись зробити крок назад, але ноги не слухалися.

Мері зробила крок уперед. Під її босими ногами не було жодного звуку, ніби вона не торкалася землі.

— "Ти покликав мене, Джоне…" — повторила вона, і її голос змусив його здригнутися.

Джон гарячково почав згадувати, що він зробив не так. Закляття. Він збився на останньому слові. Можливо, це була просто помилка, але… що, якщо він не просто збився? Що, якщо він відкрив щось, що не повинен був відкривати?

— "Я… не хотів…" — сказав він, ковтаючи клубок у горлі.

Очі Мері спалахнули відблиском, схожим на світло свічки.

— "Але ти зробив це. Тепер я тут."

Джон проковтнув повітря, намагаючись приборкати паніку. Його пальці стиснули краї фоліанта.

— "Що тобі потрібно?" — спитав він, намагаючись тримати голос рівним.

Мері нахилила голову, і темне волосся злегка впало їй на обличчя.

— "Я теж цього не хотіла…" — прошепотіла вона. — "Але ти змусив мене повернутися."

Тінь у кутку кімнати ніби заворушилася. Полум’я свічок затремтіло сильніше, і тепер вони вже не просто мерехтіли — вони наче згасали, поглинаючись темрявою.

Джон раптом усвідомив, що він не сам.

Щось ще прийшло разом із Мері.