Камі Мир - Полонений король обов'язково поверне своє, Камі Мир

— Ось! — почувся голос чоловіка, перш ніж я помітила його силует. — Скоро ми вирушатимемо далі, тож не можна знову розпалювати багаття та гаяти час, тож сніданок буде сухим. Сподіваюся, ти любиш джерки та хлібці.

— Та не кричи ти так, Астенія спить.

— Я вже давно не сплю, — озвалась дівчина. — Грендель має рацію, нам уже час висуватися далі, тому снідай, а ми поки що приготуємо речі та коней.

Щоб не заважати їм, я пересіла на грубо зроблену лаву, притулившись до прохолодної стіни, і почала жувати шматок твердого хлібця. На язиці відчувалася його сухість і хрусткість, але з кожним укусом важко було не помітити, як потроху повертаються сили. Джерки виявилися ще щільнішими — солоними, з різким присмаком диму, але все одно такими, що втамовують голод, при чому сильніше за хлібці. Я ніби відчувала в їхніх волокнах смак часу: довгі дні, які м'ясо сохло і вбирало запах вогню.

Від миготливих жінки та чоловіка у мене закружляла голова, тому я знову почала оглядати будиночок, в якому ми зупинилися. Благо, запалені Астенією лампи дозволили це зробити.

Мисливський будиночок був маленьким, наскрізь пропахлим старим деревом і слабкими залишками старого попелу. Повітря було сире, але в ньому змішувалися аромати, які створювали дивний затишок: запах мокрої вовни, деревної смоли та чогось трохи гіркого — може, пилу, що осів на полицях за роки самотності цього місця.

Навіть дивно, що я раніше цього не помітила… Хоча тоді у мене в голові вирували зовсім інші, нагальніші та турботливіші, думки…

Мимоволі, я знову почала спостерігати за моїми супутниками. Астенія рухалася по кімнаті, збираючи речі з такою точністю та швидкістю, що це нагадувало бойовий танець. Її пальці працювали вправно, майже машинально, ніби вона робила це тисячу разів... Хоча чому ніби? Не просто так вона, бувши жінкою, досягла таких вершин. Б'юся об заклад, вона була у багатьох походах та боях.

Вона мовчала, зосереджена, але її впевненість огортала будиночок, як захисний щит.

Грендель валандався біля вогнища, укладаючи наші нечисленні припаси в мішок. Іноді він кидав швидкий погляд в мій бік, перевіряючи, як я.

— Ти маєш з'їсти ще, — сказала Астенія, не обертаючись. Її голос був рівним, але наполегливим. — Шлях чекає довгий.

Я кивнула, хоч вона цього не бачила, і відламала ще шматочок. Чи думала вона, як важко мені зараз? Не тільки через дорогу, а й через її зраду. Не знаю, але не хочу знати. Більше не хочу.

Грендель підвівся, закинувши мішок за плече, і підійшов до мене, витираючи руки об плащ.

— Їж повільно, — тихо сказав він, сідаючи поряд. Його тепло відразу зігріло мені бік. — Хвоста начебто не було, тому ми можемо не поспішати аж настільки.

— Хіба не ти нещодавно говорив протилежне? — запитала, зробивши ще один смачний кусь.