Alina Pero - Кров і правда, Alina Pero

Ранок прийшов швидше, ніж мені б хотілося.

Я майже не спав. Важкість у тілі, знайома після бою, розтікалася гарячою хвилею – болючий відголосок нічної боротьби.

Розбита губа, синці на ребрах і плече, що ниє після одного невдалого удару.

Я встав, швидко зібрався і, накинувши куртку, вийшов із квартири.

Мій байк чекав біля під’їзду.

Запустив двигун – мотор загурчав, віддаючи знайому вібрацію в руки.

Глибокий вдих – і я рвонув з місця.

Швидкість. Вітер. Свобода.

Єдине, що зараз мало значення.

СТО зустріло мене звичним шумом.

Гудіння електроінструментів, запах масла та бензину, розмови механіків – усе це створювало атмосферу, в якій я почувався спокійно.

Я припаркував байк і зайшов усередину.

Ярослав, мій напарник і єдиний, хто знав про мої нічні бої, вже копирсався під капотом якоїсь іномарки.

Як тільки мене побачив, скривився:

— Що, знову обличчям гальмував?

Я фиркнув, знявши куртку.

— Грім виявився трохи міцнішим, ніж здавався.

Ярослав уважно подивився на мене.

— Коли ти вже зав’яжеш із цим?

— Коли буде за що поставити брата на ноги.

Він лише зітхнув. Ми цю розмову вели не раз, і він знав, що моя відповідь не зміниться.

Я підкотив рукави і підійшов до машини.

— Що тут у нас?

— Щось із коробкою. Клієнт каже, що перемикання пішли через раз.

Я заглянув під капот.

— Розберемо, подивимось.

Робота поглинула мене.

Я любив це. Просту, механічну працю, де все залежить від твоїх рук. Де є чіткий алгоритм дій: відкрутив, перевірив, замінив.

Не як у боях, де кожна секунда може змінити все.

Ярослав підсунув ящик із ключами, і ми взялися за справу.

Олія на пальцях, металевий скрегіт, запах мастила – усе це було частиною мого другого життя.

Того, про яке ніхто не знав.

Того, де я – не Фантом.

Просто Артем Кравченко.

Але як довго це триватиме?