Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

я зрозумів, щойно отримали свіжу інформацію? — Зорана зацікавила пауза. А проповідей він за своє життя наслухався. Предвічний Велудуман тому свідок.

— Можливо.

— Це якимось чином стосується ящерів-пасажирів?

— Прошу вибачення, командоре. Я зв’яжуся з вами за годину.

Тихий мелодійний сигнал. Наче обірване далеке сопрано. Тарасваті вимкнула комунікатор.

«І хто ж, питаємо, командир на цьому грьобаному кориті?» — вкотре задав собі сакраментальне питання Зоран.

Він раптом зрозумів, що не здивувався б, якби Тарасваті сказала, що вже давно знає про нову місію «Айн-Софу». Командору зробилося самотньо й незатишно серед претензійних інтер’єрів Першого посту. Цей настрій в останні дні навідував його все частіше. Він викликав Вольска.

Коли той перетнув мембрану рубки, голографічна панель знову була увімкненою. Але в її тривимірних надрах вже не жовтів диск Фаренго. Там, немов здоровенний апельсин, сяяла Мати Зірок.

— Капітан-командоре, за вашим наказом лейтенант-дослідник Вольск… — почав ксенобіолог.

— Довільно, — Зоран кивнув у бік панелі. — Познайомся, Алексе. Наша нова ціль.

— Це ж не Ахернар.

— Ні, лейтенанте, не Ахернар. Це Пратара. Чув про таку?

— Авжеж, — Вольск обійшов навколо панелі, немов намагаючись оглянути «апельсин» з усіх боків. — Найстарша зірка нашої зони. Й, здається, найшвидша.

— Отож-бо. Гіпершвидка зірочка. Рідкісний галактичний антикваріат, — перший офіцер «Айн-Софу» вказав на крісло, котре щойно вилізло з підлоги і розкрилось, наче хижа квітка в очікуванні легковажної комахи. — Сідай, Алексе.

— І що ми там загубили?

— Там вморожено в кригу один із тих легендарних порталів, що ними Повзучі мандрували Галактикою. Є припущення, що ті слимачки, котрих Повзучі припахали створювати червоточини, не здохли, а лише похропують у кризі. Ящери сподіваються їх розбудити.

— Круто.

— Ще б пак! — командор розкоркував пляшку з дорогоцінним земним напоєм. — Так круто, що на тверезу голову й не сприймається… Ми тепер, Алексе, у Ґ’орми на побігеньках. Повеземо ящірок до Пратари. Або ж куди вони скажуть.

— Ми військові…

— Так-так. Повчи мене, — примружився Зоран. — Повчи старого пса… Всі мене вчать. Усі такі мудрі. І ти, і наша високородна Вей. А Преподобна яка мудра. Ціла навала мудрості на одного простого і невченого солдата.

— Вибачте.

— Ти певно забув: ми на «ти».

— Вибач.

— Отак краще… Я ж не проти наказів, брате, — Зоран налив і прирівняв кількість напою у склянках. — Офіцер Імперії не може бути проти наказів. Ти ж розумієш… Але ж ми… Ми, військові, тепер зовсім поза грою. Зовсім… Рептилоїди, жриці… Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що імператорові видніше. Так? От, бачиш… А отець-командир тобі скаже, що нами тепер править не брат наш Теслен. Нами править Її Величність Преподобна імператриця Сайкс. Я помиляюсь? Не чую?

— Я не лізу до політики, — звертання «брате» сьогодні не розчулило, а радше насторожило Вольска. З командором щось відбувалось. Щось його гризло зсередини. І природа цієї гризоти непокоїла ксенобіолога.

— Не лізь, не лізь, брате, хто ж проти… Але невдовзі — дуже-дуже скоро — політика сама залізе до тебе. Та що я кажу: вже залізла. Де тепер твоя Шерма?

— Моя?

— Твоя. Ти ж все ще її кохаєш.

— Я б…

— Кохаєш, брате. Я знаю. Сниться вона тобі… — Зоран підніс склянку до рівня очей, примружився на світло, що виблискувало крізь рідину. — Давай вип’ємо за любов. За істинне цілковите земне кохання. Щоб тривало!

— Хай буде так.

— До дна, — не забув нагадати далекий нащадок балканських слов’ян перед тим, як спорожнити склянку.

Вольск вкотре подивувався незвичному відчуттю одночасно пекучого і животворного струму у стравоході. Жодний інший напій не дарував такого поєднання.

«Ефект натурального продукту», — припустив ксенобіолог, відправляючи склянку до утилізатора.

Йому здалось, що погляд Зорана спрямовано повз брата-Стража, повз панель, повз тривимірне зображення Матері Зірок, повз рубку. Повз цілу систему Таліс. Що дивиться капітан-командор у те заповідане й невидиме іншим, де справжні воїни Імперії відчувають твердий ґрунт під ногами.

Ґвен Вей здивувалась, побачивши у щілині між розсувними панелями живу комаху. Подібна до крихітної сріблястої рибки, та спритно побігла стіною. Тріпотіння її довгих вусиків здалось баронесі кумедним.

Termobia domestica, класифікувала вона несподівану гостю. Синантропна, тобто звична в людських оселях, істота із загону щетинохвосток. Одна із найдавніших та найдосконаліших істот Землі. Півмільярда років тому щетинохвостки освоювали простори колискової планети. Вони були сучасницями велетенських акул-мегалодонтів та перших сухопутних рептилій.

«От і вір технікам, що зорельоти абсолютно стерильні», — Ґвен спробувала впіймати комаху, але та з неймовірною швидкістю добігла до технічного отвору і щезла в ньому.

Поява щетинохвостки нагадала баронесі її пам’ятну розмову з Мулан.

«А сестричка таки мала рацію, — подумки погодилась з аргументами піфійки Ґвен, — біосфера багатьох планет близької галактичної зони, швидше за все, має спільне джерело. Якась древня раса намагалась трансформувати ці планети за певним взірцем, а потім кинула цей проект недоробленим. Найцікавіше — перероблені біосфери існують, а залишки техносфери відсутні. Все вказує на катастрофічний кінець «трансформаторів». Щось їх знищило. Й це «щось» було галактичного калібру. Ґ’орміти мали би пам’ятати ці події. Вони все пам’ятають. Шкода, що тепер вони зі мною не спілкуватимуться».

Вона згадала ті тижні, коли в її тілі перебував зародок гуманоїда, й мимоволі здригнулась. Вона все відкладала візит до анабіозної лабораторії, але тепер твердо вирішила: завтра вона перемістить ембріон до інкубатора. Чому суджено бути, того не уникнути. Це кредо земних фаталістів вона засвоїла багато років тому. Ще на Бальсані.

«Ні, не завтра, а сьогодні, тепер!» — рука баронеси рушила, щоби командним помахом розчинити вхідну мембрану, але зависла на півдорозі.

В кістці над її правим вухом виникло недоречне саме тепер відчуття. Виклик внутрішнього комунікатора. Баронеса дала дозвіл на контакт.

— Вітаю вас, Вей.

Або їй здалось, або в голосі Тарасваті бриніла незвична напруга.

— І я рада вам, Преподобна.

— Вибачте, що турбую вас проти ночі.

— Ніч тут — умовність.

— І все ж таки… У нас нове завдання, Вей. Імператор віддав наказ йти до Пратари.

— Несподівано.

Це направду несподівано, наказ імператора її здивував.

— Нам наказано знайти та активувати портал на планеті 18КВ216:2, — продовжила Тарасваті. — А також, у разі потреби, захистити його від ворога. Головною проблемою вважається відновлення життєдіяльності істот, відомих вам як норни…

— Але ж…

— Приготуйтесь отримати інформацію про них. Відразу попереджаю: інформація буде надана у специфічному форматі. Ґ’орміти силкувалися адаптувати свої знання про норн до нашого способу мислення. Проте — скажімо відверто — в них не все вийшло. Мені, разом із вашою групою ксенобіологів, необхідно опрацювати отримані від них знання. Там десятки, якщо не сотні терабайт.

— Я не впевнена, що цього буде достатньо для успішного ребіозу таких незвичайних