Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

з боку правого берега, в які Марія Антуанетта ввійде ще ерцгерцогинею, два передпокої з боку лівого берега, з яких по церемонії вона вийде дофіною Франції, а посередині велика зала врочистої передачі, де ерцгерцогиня перетне остан­ню межу і стане наступницею французького трону. Коштовні гобелени з архієпископського палацу вкрили нашвидкуруч споруджені стіни, Страсбурзький університет позичив балдахін, заможні страсбурзькі городяни — свої найкращі меблі. Звісно, міщанському окові нема як позирнути на це святилище царської пишноти, та все ж кілька срібняків повсюди додають охоронцям поблажливості, — і за кілька днів до прибуття Марії Антуанетти гурток молодих німецьких студентів, щоб угамувати цікавість, прокрався до напівготових покоїв. Надто вже один серед них — гінкий, з палким незалежним поглядом, з німбом генія над мужнім чолом — усе не міг надивитися на розкішні гобелени, виткані за ескізами Рафаеля, вони розбудили в юнакові, який щойно в Страсбурзькому соборі вперше відкрив для себе дух ґотики, поривне бажання з не меншим запалом збагнути й класичне мистецтво. Він натхненно пояснює не таким красномовним приятелям несподівано посталий перед ними світ краси італійського майстра, але раптом затнувся, його схопило невдоволення, чорні густі брови майже гнівною хмарою наповзли на ще полум’яні очі. Бо він аж тепер збагнув, що зображено на тих килимах; а то й справді була найбільш негодяща для весілля легенда: історія Язона, Медеї та Креуси, архіприклад лиховісного шлюбу. «Як можна, — гучно викрикнув геніальний юнак, навіть не помітивши подиву навколишніх, — так бездумно подавати на очі молодій королеві, яка вперше в’їздить у країну, образ чи не найогиднішого шлюбу, що будь-коли укладався. Хіба ніхто з французьких будівничих, декораторів і шпалерників не тямить, що образи промовляють, діють на почуття і розум, вражають, розбуркують передчуття? Хіба ж не правда, що цю гарненьку і, як ми чули, веселу панну вже на кордоні зустрічають гидким привиддям?»

Друзі ледь змогли вгамувати шаленця, вони майже силоміць вивели Ґете — той юний студент був саме він — з дерев’яного палацику. А невдовзі підкотився той «могутній потік двірських пишнот» весільного поїзда, виповнивши радощами й веселим гомоном розцяцьковані покої, — ніхто й не здогадувався, що кілька годин тому видюще око поета вже примітило чорні нитки недолі в тому строкатому тканні.

Церемонія передачі Марії Антуанетти має означати розлуку з усіма та з усім, що пов’язує її з Австрійським домом, — і навіть для цього церемоніймейстери вигадали особливий символ: не тільки ніхто з її вітчизняного почту не міг переступити невидного кордону, етикет ще й вимагав, аби в неї на тілі не зосталося й нитки вітчизняного виробництва, ні черевиків, ні панчіх, ні сорочки, ні стрічки. З тієї миті, коли Марія Антуанетта стане дофіною Франції, її можуть укривати лише французькі тканини. Отож в австрійському передпокої перед цілим австрійським почтом чотирнадцятирічна дівчинка мусить роздягнутися до нитки: голе-голісіньке, ще не розквітле дівоче тіло на мить осяяло тьмяний покій, і вже вдягають його в сорочку з французького шовку, в паризькі спідниці, ліонські панчохи, черевики, пошиті придворним шевцем, у плетива й мережива. Не можна зоставити жодної милої пам’ятки, ні хрестика, ні перстеника — невже б завалився світ етикету, якби зберегла вона однісіньку шпильку або дорогу для неї стрічечку? — вже не можна бачити жодне віддавна знайоме обличчя. Чого ж тоді дивуватися, що, так гостро відчувши себе закинутою на чужину, налякавшись усієї тієї пишноти й метушні, мале дівча, як і годиться дитині, зайшлося плачем? Але воно миттю опановує себе, в політичному шлюбі немає місця поривам почуттів; он там у другій кімнаті вже чекає французький почет, і було б сором з’явитися перед новими «супровідниками» з мокрими очима, зарюманою й переляканою. Весільний боярин, граф Штаргемберґ, подав їй руку для вирішального переходу — перебрана у французьке, востаннє з авст­рійським почтом позаду, ще хвилину австрійка, ввійшла вона до зали, де в щонайпишнішому вбранні вже стояли бурбонські посланці. Сват Людовіка XV виголосив урочисту промову, перечитали протокол, потім настала — всі затамували подих — велика церемонія. Мов у менуеті, був обрахований кожен крок, наперед випробуваний і завчений. Стіл посеред покою символічно позначав кордон. Перед ним стояли австрійці, позаду — французи. Спершу австрійський боярин граф Штаргемберґ пустив руку Марії Антуанетти, замість нього підступив французький весільний боярин і неквапно врочистим кроком повів пройняту дрожем дівчину навкіл столу. Поки тяглась ця точно відміряна хвилина, французький почет поволі виступав назустріч майбутній королеві, а австрійський нечутно відступав до виходу, так що в ту мить, коли Марія Антуанетта опинилась серед своїх нових французьких придворних, австрійські вже вийшли з покою. Безгучно й бездоганно, маєстатично, немов у сні, відбулась ця оргія етикету; тільки в останню мить мале перестрашене дівча не витримало цієї скрижанілої врочистості. Замість холодно й незворушно прийняти відданий уклін своєї нової фрейліни, графині Ноай, вона заридала й, ніби шукаючи підтримки, впала в її обійми — прегарний і зворушливий жест безпорадності, який забули вписати всі тутешні й тамтешні мудрагелі ритуалів. Але почуття не враховуються логарифмами двірських правил, надворі вже чекає скляна карета, вже калатають дзвони Страсбурзького собору, гримлять гарматні салюти — і серед вітальних гуків Марія Антуанетта назавжди покидає безтурботні терени дитинства, починається її жіноча доля.

Приїзд Марії Антуанетти став незабутнім святом для давно вже відвиклого від свят французького народу. Десятки років у Страсбурзі не було жодної майбутньої королеви, та ще й такої чарівливої, як це юне дівча. Зграбне дитя з попелясто-білявими косами і блакитними пустотливими очима, сидячи у скляній кареті, сміялося й усміхалось до незліченних юрмиськ у гарнім ельзаськім народнім убранні, що стеклися з усіх сіл і містечок привітати пишний весільний поїзд. Сотні вбраних у біле дітей ідуть попереду екіпажа, встелюючи шлях квітами; споруджено тріумфальну арку, заквітчано брами, на міському майдані водограєм дзюркоче вино, на рожнах смажаться цілі воли, з величезних кошів роздають хліб злидарям. Увечері святково засвітились усі будинки, вогненні вервечки зміїлися на вежах собору, зачервонивши й просвітивши наскрізь його ґотичне плетиво. Рейном ковзають з ліхтарями, мов розжарені помаранчі, й різнокольоровими смолоскипами незліченні суденця й човни; серед гілля, відбиваючи світло, зблискують барвисті скляні кулі; і так, щоб видно було всім, немовби завершуючи грандіозний феєрверк, на острові поміж міфологічних фігур палахкотять переплетені монограми дофіна й дофіни. До пізньої ночі тинявся охочий до видовиськ люд узбережжям і вулицями, гучала й деренчала музика, хлопці й дівчата крутились у жвавім танці: здавалося, що білява австрійка провістила безжурну золоту добу, гноблений і озлоблений французький народ іще раз