Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Але й ця чудова картина приховувала невеличкий і невидний ґандж, тут, як і на гобеленах приймальної зали, доля теж символічно вплела лихі призвістки. Коли наступного дня перед від’їздом Марія Антуанетта ще хотіла по­слухати відправу, то в соборному порталі замість превелебного єпископа на чолі духівництва її привітав його небіж і коад’ютор. У просторих фіалкових шатах, трохи скидаючись на жінку, світський священик виголосив галантно-патетичну промову — недарма Академія обрала його своїм членом, — завершивши її люб’язними фразами: «Для нас ви живий образ вельмишановної імператриці, що давно вже зачудувала Європу, — й не менше її шануватимуть нащадки. Душа Марії Терезії нині поєдналась із душею Бурбонів». Після вітання процесія побожно ввійшла в сутінь собору, молодий священик підвів юну принцесу до вівтаря і пещеною, унизаною перснями рукою джиґуна підніс Святі Дари. То був Луї, принц Роганський, що перший вітав її у Франції», — згодом трагікомічний герой істо­рії з кольє, найнебезпечніший її супротивник, найзапекліший ворог. Ота рука над головою, що нині благословить її, згодом пожбурить її корону й честь у бруд і зневагу.

Марії Антуанетті не можна вже далі зоставатись у Страсбурзі, в майже рідному їй Ельзасі: коли король Франції чекає, неприпустимі жодні зволікання. Ніби пливучи понад берегами вітань і зичень, проминувши тріумфальні арки й заквітчані брами, весільний поїзд нарешті добувся до властивої мети, до Комп’єнського лісу, де, немов у містечку з карет, королівська сім’я чекала нової родички. Придворні кавалери і дами, офіцери і гвардія, барабанщики, сурмачі й музики — всі в новісінькому лискучому вбранні — поставали строкатим розмаїттям, прозорий весняний ліс заяскрів увесь миготливими барвами. Ледь фанфари кожного почту сповістили про прибуття весільного поїзда, як Людовік XV вийшов з карети, щоб зустріти онукову дружину. Та Марія Антуанетта вже заквапилась йому назустріч своєю дивовижною легкою ходою і щонайзграбніше (недарма ж вона учениця видатного танцмей­стера Новерра) опустилась навколішки перед дідом свого майбутнього чоловіка. Король, завдяки своєму Оленячому паркові добрий знавець свіженької дівочої плоті, надто вже чутливий до краси і зграбності, лагідно й задоволено нахилився до молоденької біленької ласої ляльки, підвів онукову наречену й поцілував у обидві щоки. І аж потім представив їй майбутнього чоловіка. Той, зростом п’ять футів і десять дюймів, застигло й збентежено, мов бовдур, стояв обіч, аж нарешті звівши оспалі підсліпі очі, — і, не дуже чуло, а лиш офіційно, як годилося за етикетом, поцілував наречену в щоку. В кареті Марія Антуанетта сиділа між дідом і онуком, Людовіком XV і майбутнім Людовіком XVI. Здавалося, що роль нареченого перебрав на себе старий володар, він жваво теревенив і навіть почав залицятись, а майбутній чоловік мовчки і знуджено скулився в кутку. До вечора, коли заручені, ба навіть уже одружені per procurationem мали йти спати до окремих покоїв, сумний наречений так і не зронив жодного слова до того чарівного недолітка, а в своїм щоденнику, підсумувавши цей знаменний день, записав такі-от сухі рядки: Entrevue avec Madame la Dauphine[4].

Через тридцять шість років у тому ж таки Комп’єн­ському лісі інший володар Франції, Наполеон, чекав свою наречену — ще одну австрійську ерцгерцогиню, Марію Луїзу. Опецькувата й лагідна, аж нудна Марія Луїза зовсім не була така свіжа і гарненька, як Марія Антуанетта. Та все ж енергійний чоловік і коханець одразу ніжно й навально заволодів призначеною йому нареченою. Того ж таки вечора запитав єпископа, чи надає йому подружніх прав укладений у Відні шлюб, і, навіть не чекавши відповіді, робив усе наступне: другого дня вранці вони вже разом снідали в ліжку. Зате Марія Антуанетта в Комп’єнському лісі зустрілась не з чоловіком і не з коханцем, а лише із державним нареченим.

Друге, справжнє вінчання відбулось 16 травня у Версалі в каплиці Людовіка XIV. Такий двірський і державний акт найхристияннішого королівського дому — справа надто вже родинна й інтимна, а водночас велична й державна, щоб на те міг дивитися або хоча б утворити живу вуличку до церкви народ. Тільки шляхетна кров — з могутніми розлогими родоводами — має право ввійти до церкви — і променисте весняне сонце, сіючись крізь барвисте скло, падає на гаптовану парчу й лискучі шовки, на небачену розкіш тих обранців — так, немов востаннє яскраво спалахнув маяк приреченого світу. Вінчав архієпископ Реймський. Він благословив тринадцять золотих монет і шлюбну обручку; дофін надів обручку на підмізинний палець Марії Антуанетти, дав їй монети, потім обоє поставали навколішки для благословення. Загучав орган, почалась відправа, при читанні «Отче наш» над головами молодого подружжя тримали срібний балдахін; аж тоді вже король, а за ним, ретельно дотримуючись ієрархії, всі кревні підписали шлюбний контракт. Це був страшенно довгий і докладний документ, ще й сьогодні на пожовклому пергаменті можна побачити чотири нерівно й невправно написаних слова: Марія Антуанетта Жозефа Жанна, з мукою, нашкрябані дитячою рукою п’ятнадцятирічної дівчинки, а поряд — знов усі бурмотіли про лихий знак — величезну чорнильну ляпку, що лиш у неї з усіх, хто підписався, впала з непокірного пера.

Тепер, коли скінчилась церемонія, народові теж мило­стиво дозволили потішитись на монаршому святі. Незліченні юрмиська — мабуть, пів-Парижа зійшлося — заполонили версальські садки, сьогодні й простолюдові можна милуватися їхніми водограями та водоспадами, тінистими алеями і ясними моріжками; а головною втіхою мав бути вечірній феєрверк, найпишніший з будь-коли бачених на королівському дворі. Проте небеса влаштували феєрверк по-своєму. Пополудні згромадилися чорні лиховісні хмари, впала буря, вперіщила люта злива, люд, позбувшись видовиська, диким збезумілим потоком ринув до Парижа. Поки гнані бурею і мокрі, мов хлющ, десятки тисяч люду, тремтячи від холодної купелі, безладно втікали вулицями, і зігнулись, прибиті дощем, паркові дерева, за вікнами новозбудованої, освітленої тисячами свічок salle de spectacle[5], почався показний, ніяким ураганом і землетрусом не захитаний церемоніал весільного обіду. Людовік XV уперше й востаннє спробував перевершити пишноту свого великого попередника, Людовіка XIV. Тяжко вибороли собі запрошення шість тисяч обраних шляхетних гостей — правда, не для того, щоб їсти, а щоб шанобливо дивитися з галереї, як двадцять два члени королівської родини підносять до рота ножі й виделки. Всі шість тисяч затамували дух, аби не порушити врочистості цієї величної вистави. Лиш оркестр із вісімдесяти музик, заховавшись під мармурові аркади, лагідно й тихо награвав протягом цієї царської учти. Потім під салюти французької гвардії вся королів­ська родина пройшла живою вуличкою догідливо зігнутих дворян — офіційне свято скінчилося, королівському нареченому зосталось виконати тільки те, що й будь-кому іншому після весілля. Взявши правою рукою