Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Парижі, дві дорожні карети ще не баченої пишноти: були вони з дорогого дерева й блискучого скла, всередині оббиті оксамитом, зверху щедро оздоблені малюванням, ще й увінчані коронами, — до того ж мали чудові ресори і рушали з місця, тільки-но їх потягнути. Для дофіна й королівського двору пошили нове святкове вбрання, засіявши самоцвітами, великий «Пітт», найдорожчий тогочасний діамант, прикрашав весільного капелюха Людовіка XV. Не менш пишний посаг готувала дочці Марія Терезія: мережива, виплетені для цього в Мехелені, найтонша білизна, шовки й самоцвіти. І нарешті сват, посол Дюрфор, прибув до Відня, давши чудовий спектакль віденцям, що безтямно кохались на видовиськах: сорок вісім карет шестернею, серед них дві скляні дивовижі, повільно й велично котилися заквітчаними вулицями до Гофбур­ґу, самі лиш нові лівреї ста сімнадцяти слуг і охоронців, що супроводили свата, коштували сто сім тисяч дукатів, а ввесь виїзд не менш ніж триста п’ятдесят тисяч. А далі пішло свято за святом: офіційне сватання, врочисте зречення Марією Антуанеттою перед Євангелієм, розп’яттям і в сяйві пломінких свічок своїх австрійських прав, вітання двору й університету, військовий парад, святкова вистава в театрі, прийом і бал у Бельведері для трьох тисяч осіб, ще один прийом і вечеря для півтори тисячі гостей у Ліхтенштейнському палаці, нарешті 19 квітня укладення шлюбу per procurationem[3] у церкві Святого Авґустіна: дофіна заступав ерцгерцог Фердинанд. Потім іще одна затишна родинна вечеря і 21-го врочистий від’їзд, останні обійми. Живою вуличкою з шанобливо застиглого люду в кареті французького короля колишня австрійська ерцгерцогиня Марія Антуанетта поїхала назустріч своїй долі.

Тяжко засумувала Марія Терезія, розлучившись із дочкою. Довгі роки пристаркувата змучена жінка, дбаючи про могутність Габсбурзького дому, прагла цього шлюбу, як найбільшого щастя, та все ж в останню мить занепокоїлась долею, яку сама ж призначила дочці. Якщо глибше зазирнути в її листи і життя, то побачимо: для цієї трагіч­ної владарки, єдиного великого монарха Австрійського дому, корона давно вже стала тягарем. Незмірним клопотом і нескінченними війнами супроти Пруссії й Турції, Сходу й Заходу боронила вона цілісність цієї збудованої на шлюбах і в певному розумінні штучної імперії, але саме тепер, коли держава здавалася найміцнішою, її дух занепав. Дивні передчуття опосіли шановну жінку, нібито імперія, якій вона віддала всю свою силу й пристрасть, за її наступників зруйнується й упаде; прозірливий, майже видющий політик, вона знає, як неміцно пов’язана ця мішанина випадково поєднаних народів, скільки треба стриманості та обачності, розумного невтручання, аби лише підтримати її існування. Та хто далі робитиме те, що вона дбайливо розпочала? Глибоке розчарування в дітях пробудило в ній дух Кассандри, бо ж їм бракує всього, що було найвластивішою силою її натури незмірного терпіння, неквапних обміркованих планів і наполегливості, вміння зрікатися й мудро обмежувати себе. Зате лотарінзька кров її чоловіка гарячою невпокійною хвилею струмувала в жилах її дітей, кожне з них заради миттєвої втіхи ладне було зруйнувати нечувані можливості — дрібні людці, легкодумні, невірні, перейняті лиш минущими успіхами. Її син і співправитель, Йосиф II, виявляючи нестримне нетерпіння наступника трону, підлещується до Фрідріха Великого, який усе життя переслідував і зневажав її. Ще він обожнює Вольтера, хоч вона, правовірна католичка, ненавидить його, мов антихриста. Ще одна її дитина, яку вона теж призначила для трону, ерцгерцогиня Марія Амалія, щойно вийшовши заміж у Парму, була така легковажна, що цілій Європі запирало дух. За два місяці вона розшарпала фінанси, призвела країну до безладу і тішилася коханцями. Від другої дочки в Неаполі теж було мало честі. В жодної з дочок не було ні розважності, ні моральної сили — і та велетенська самовіддана й сумлінна будівнича робота, якій велика імператриця безжально віддала в жертву своє особисте життя, кожну радість і дешеву втіху, видалась їй марною. Найрадніше вона б утекла в монастир, та лише боячись, відчуваючи непомильно, що її нестримний син нерозважними діями миттю зруйнує все, що вона збудувала, стара войовниця цупко тримає скіпетр, від якого давно втомилися її руки.

Добре знаючись на людях, вона не мала також ніяких ілюзій щодо меншенької, Марії Антуанетти. Вона знає про переваги — доброту і звичайність, свіжий меткий розум і щиру людяність — своєї найменшої дочки, але бачить і небезпеки — її незрілість, легковажність, пустотливість і розвіяність. Щоб бути до неї ближче, хоча б в останню мить виліпити королеву з того норовливого лісового звіряти, Марія Терезія за два місяці до від’їзду звеліла дочці спати разом із нею в одній кімнаті, намагаючись довгими бесідами підготувати її до високого становища; а щоб прихилити небеса, вона бере дитину з собою на прощу в Маріацель. Чим ближче підходить час розлуки, тим більший неспокій проймає імператрицю. Якісь непевні передчуття точать їй серце — передчуття близького нещастя, — і вона докладає всіх зусиль, аби відігнати ті лихі привиддя. Перед від’їздом вона дає Марії Антуанетті докладні приписи поведінки й бере з безтурботної дитини клятву щомісяця пильно перечитувати їх. Крім офіційного, надсилає Людовіку XV ще й приватного листа, в якому пристаркувата жінка благає старого вже чоловіка бути поблажливим до ще дитячої нестатечності чотирнадцятирічної дівчинки. Але внутрішній неспокій не згасає. Марія Антуанетта ще й не доїхала до Версаля, а мати знову її просить звертатися за порадою до тієї пам’ятки. «Люба донечко, нагадую тобі, щоб ти двадцять першого числа кожного місяця перечитувала той аркуш. Благаю тебе, не забудь про це моє прохання. Мене непокоїть лише твоє недбальство щодо молитви й читання, а воно вже потягне за собою розвіяність і лінощі. Борися з цим... і не забувай своєї матері, котра хоч і далеко, проте до останнього свого подиху дбатиме про тебе». І поки світ навколо святкує тріумф її дочки, стара жінка йде до церкви благати Бога, аби відвернув те лихо, яке ніхто, крім неї, не відчуває.

Поки велетенська кавалькада — триста сорок коней, яких мали перепрягати на кожній поштовій станції, — по­вільно сунула Верхньою Австрією та Баварією і після численних свят та прийомів підступала до кордону, на остро­ві серед Рейну між Келем і Страсбургом теслі й шпалерники зладжували незвичайну будівлю. Тут версаль­ський і шенбруннський головні гофмейстери виклали свого найбільшого козиря; після нескінченних нарад, де має відбутись урочиста передача нареченої — ще на австрійських чи вже на французьких теренах, — хтось найкмітливіший із них знайшов соломонове рішення; на одному з невеличких безлюдних піщаних острівців на Рейні, між Францією і Авст­рією, отож на нічиїй землі, збудувати дерев’яний павільйон для врочистої передачі, диво нейтралітету: два передпокої