Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

і абатису, що спекується всіх уроків. Марія Терезія через численні державні справи не може серйозно подбати про жодну дитину зі свого численного виводка — отож якогось дня вона, жахнувшись, зауважує, що в тринадцять років майбутня королева Франції не вміє до ладу писати ні німецькою, ні французькою, не має хоч якихось знань з історії і взагалі неосвічена; не краще було й з музикою, хоч її вчив грати на фортепіано не будь-хто, а сам Ґлюк. Тепер в остан­ню мить слід надолужити згаяне, зробити з пустотливої й ледачкуватої Туанетти освічену даму. Найважливіше, щоб майбутня королева Франції гаразд танцювала й мала добру французьку вимову. Для цього Марія Терезія похапцем наймає видатного танцмейстера Новерра та двох акторів із французької трупи, що саме гастролювала у Відні: одного — для вимови, другого — для співу. Та ледь французький посол повідомив про це Бурбонів двір, як у Версалі обурились: не годиться доручати фіґлярам освіту майбутньої французької королеви. Поквапно провели нові дипломатичні переговори, бо виховання названої нареченої дофіна Версаль уважав уже власною справою. Крутили і так і сяк, аж нарешті з наказу єпископа Орлеанського послали вихователем до Відня абата Вермона — йому ми завдячуємо перші надійні віст­ки про тринадцятирічну ерцгерцогиню. Вона видалась йому привабною й симпатичною: «В неї чарівне личко і на додачу найзвичайніше поводження, і коли вона, як можна сподіватися, трохи підросте, то набуде тієї принадності, якої можна лишень бажати високій принцесі. Вдача в неї дуже добра». Та значно обережніше висловлювався добряга абат про фактичні знання й старанність своєї учениці. Пустотлива, неуважна, метка, жвава, як ртуть, мала Марія Антуанетта, дарма що була кмітлива, не виказувала ні найменшої схильності братись за щось поважне. «В неї більше розуму, ніж гадалося досі, та, на жаль, до дванадцяти років він зовсім не був привчений зосереджуватись. Трохи лінощів і чимало легковажності ще більш обтяжують мені викладання. Вже шість тижнів, як я почав з основ красного письменства; вона добре розуміє, слушно міркує, але я не можу примусити її глибше опановувати матеріал, хоч і відчуваю, що здібності до цього в неї є. Зрештою я переконався, що виховувати її можна лиш тоді, якщо водночас і розважати».

Майже дослівно те саме через десять і через двадцять років казали всі державні діячі, нарікаючи на знехіть Марії Антуанетти до міркувань при її великому розумі; на те, що, знудившись, вона втікає від будь-якої поважної бесіди; вже в тринадцятирічній цілком проступила вся згубність її вдачі — вона все може і нічого насправді не хоче. Та відколи на французькому дворі королюють коханки, там більше цінують, як жінка поводиться, а не те, чого вона справді варта. Марія Антуанетта гарненька, показна й доброзвичайна — цього досить, і зрештою 1769 року Людовік XV пише листа, якого з таким нетерпінням чекала Марія Терезія; в тому листі король урочисто просить руки юної принцеси для свого онука, майбутнього Людовіка XVI, і пропонує справити весілля на Великдень наступного року. Зраділа Марія Терезія погоджується: після багаторічного клопоту засмученій жінці, що вже й не сподівалася на успіх, ще раз усміхнулося щастя. Мир для імперії, а з тим і в Європі видається їй забезпеченим; вісники й посланці вмить урочисто оповістили всі європейські двори, що Габсбурґи і Бурбони вже не вороги, а навіки зробилися кревними. «Bella gеrant alii, tu, felix Austria, nube»[2] — знову справдився давній габсбурзький девіз.

Робота дипломатів щасливо завершилась. Та аж тепер стало ясно: це було найлегшим. Бо то іграшка — намовити Габсбурґів і Бурбонів до порозуміння, замирити Людовіка XV і Марію Терезію, — порівнюючи з несподіваними труднощами в погодженні французьких і австрійських двірських та палацових церемоній для такої показної врочистості. Щоправда, обидва головні гофмейстери та решта фанатиків порядку мали цілісінький рік на розробку кожного параграфа страшенно важливого протоколу весільного свята, але що важить рік, у якому лише двана­дцять місяців, для такого складного китайського етикету! Наступник французького трону одружується з австрій­ською ерцгерцогинею — це ж скільки делікатних питань, що мають вагу для всього світу, зачіпається при цьому, як глибоко треба обмислити кожну дрібницю, яких непоправних хиб можна уникнути, вивчаючи сторічні документи! День і ніч гріють собі чуба священні охоронці звичаїв і порядків у Версалі й Шенбрунні; день і ніч обговорюють посли кожне окреме запрошення, сновигають гінці з пропозиціями і контрпропозиціями, бо ж усі розуміють, яка жахітна може статись катастрофа (гірша ніж сім воєн), коли з такого небуденного приводу буде вражено дворянський гонор одного з високих домів! У незліченних працях по той і по цей бік Рейну обмірковуються й обговорюються гачкуваті докторальні питання, як-от: чиє ім’я має першим стояти на шлюбному контракті, австрійської імператриці чи французького короля, хто першим має підписуватись, які дарунки давати, який має бути посаг, хто проводжатиме, хто зустрічатиме молоду, скільки кавалерів, фрейлін, вояків і охоронців, старших і молодших камеристок, перукарів, сповідників, лікарів, канцеляристів, писарів і праль мають супроводжувати весільний поїзд австрійської ерц­герцогині до кордону, і скільки потім — спадкоємицю французького трону від кордону до Версаля. Поки вчені перуки по обидва боки Рейну навіть у загальних рисах не дійшли ще згоди в основних питаннях, дами й кавалери обох дворів почали й собі, немовби йшлося про ключі від раю, — одне поперед одного, одне проти одного, одне поза одним — змагатися за честь чи то проводжати, чи то зустрічати весільний поїзд, і кожне боронило своє право цілими зшитками пергаментів. Хоча церемоніймейстери працювали, мов ті галерники, все ж за цілий рік не дійшли вони краю у найзначущих для світу питаннях — кого допускати до двору і хто більше має привілеїв. В останню мить, наприклад, викреслили з програми представницт­во ельзаських дворян, бо «не було вже часу розв’язувати складні питання етикету». І якби королівський наказ не визначив цілком певну дату, французькі й австрійські охоронці ритуалів і досі б не дійшли згоди про «належну» форму весілля, не було б ніякої королеви Марії Антуанетти і, мабуть, ніякої Французької революції.

Хоч і Австрії, і Франції вкрай потрібна була ощадливість, та весілля влаштували з якнайбільшою розкішшю та пишнотою. Пасти задніх не хотіли ні Габсбурґи, ні Бурбони. Палац французького посольства у Відні виявився замалим для півтори тисячі гостей — сотні робітників поквапно спорудили прибудови, а тим часом у Версалі для весільних урочистостей збудували цілий театр. Тут і там для двірських постачальників, кравців, ювелірів, каретників настали благословенні часи. Щоб везти лише саму принцесу, Людовік XV замовив Франсьєнові, двірському постачальнику в