НМ - Нічні тварі , НМ

Єгор не знав, що відбувається, але розумів одне: їхній шлях змінився. Вони не могли стояти на місці. Тепер їм потрібно було зрозуміти, чому ці істоти почали реагувати на світло, і чому все змінилося, коли вони наблизилися до нього. Можливо, цей шлях вів їх до ключа, який розкриє таємницю цього місця. І тільки рухаючись далі, вони могли дізнатися, чи залишиться їхня таємниця їхньою останньою.

Чи це їхній шанс вирватися з цього проклятого лісу, чи пастка, яку вони самі собі затягнули?

Світло змінювалося, і з ним змінювався й сам ліс. Тіні ставали іншими, більш неприродними. Відчуття незнайомого простору пронизувало кожного з них, як відлуння в темряві. Істоти, що раніше здавались лише безжальними монстрами, тепер виглядали більше як охоронці, котрі спостерігали за ними. Всі їхні інстинкти кричали, що зараз, більше ніж будь-коли, вони стояли на межі чогось великого і незворотного.

Джон підняв погляд, і в його очах відбилося щось нове. Цей ліс вже не був просто джерелом жаху. Його розум почав працювати на новій хвилі — він зрозумів, що це не просто місце прокляття. Це місце перехрестя між світами. Все навколо було обрамлено цими істотами, як стражами, що не дозволяють їм пройти далі без ціни.

Ната, навіть у такий момент, почала бачити не лише страх. Вона усвідомила, що цей ліс — це не просто пастка. Це була міжсвітова зона. Час і простір тут працюють за іншими законами. Що б це не було, воно не дозволить їм просто вийти, поки вони не виконають своє призначення.

Тварі раптом відступили назад, даючи їм шлях до світла. Але це не було звичайне відступлення. Вони начебто відчули, що цей момент для них також був важливим. Як сторожі, що охороняють вхід до древнього храму, вони більше не нападали. Замість цього їхні рухи стали млявими, як знервовані натискання на важкі двері, які не хочуть відкриватися.

Ліка відчула це. Щось відбулося. Вона здогадалася, що паралельні світи змішуються, коли вони наближаються до цього світла. Вона не могла зрозуміти, чому саме вони стали його носіями. Чи то це була їхня доля, чи то вони були обрані якоюсь більшою силою, але тепер вони стали ключем. Ключем до того, що тримало ці світи разом.

Віка, що ніколи не боялася приймати рішучі рішення, вирішила не чекати. Вона зробила крок вперед, не роздумуючи, і це, здається, активувало ще одну приховану частину цих сил. Вони знову побачили світло, але тепер воно стало іншим. Це не було вже просто променем надії. Воно сповнювало їх внутрішнім відчуттям, що все, чого вони боялися, може стати реальністю.

Єгор зрозумів, що їхній шлях тепер не лише фізичний. Це був психологічний шлях, шлях до пізнання. Вони повинні були зрозуміти не тільки, чому вони тут, але й чому саме ці істоти їх не чіпають. Чому їхній зв’язок з цим місцем так сильний? Можливо, це було те, що він шукав усе життя: зв'язок між світом, що їх оточує, і невідомими силами, що маніпулюють ним.

Протягом кількох хвилин, які здавались вічністю, з’явилася тиша. Тварі більше не спостерігали за ними. Вони стояли, без руху, але не настільки безжальні, як до того. Вони більше нагадували статуї, а не ворогів. І це було поганою ознакою.

Ната прошепотіла:

— Ми повинні зрозуміти, чому ми тут. Що ми маємо зробити, щоб вийти з цього?

Її голос звучав глухо, але в його тоні було більше рішучості, ніж раніше. Вона більше не бачила перед собою лише вихід з лісу. Вона бачила перед собою способи позбутися прокляття цього місця, яке вони стали частиною.

Ліка почала розуміти: щоб вийти, вони повинні пройти через цю прірву темряви. Це світло було сигналом, який вказував на те, що, можливо, відповідь була тут, у цьому місці. Вона стиснула кулаки, розуміючи, що їм доведеться зробити все, щоб вижити — і відповісти на це питання, яке стало невидимим для всіх.

Те, що перед ними, не могло бути просто світлом. Це був виклик.

Але не всі могли це витримати. Вони ще не знали, як далеко вони готові йти.

Світло раптом почало спалахувати ще яскравіше, і знову все навколо них змінилося. Простір здавався все більш зім’ятим, як ніби реальність стискалася в невеликому відрізку часу. Це був не просто стрибок у глибину темряви чи світла. Це було викривлення, яке змушувало їх сумніватися у всьому, що вони знали.

Джон спостерігав за цією зміною з холодним, обережним поглядом. Він відчував, як всередині нього щось починає змінюватися. Це було більше, ніж просто фізичне відчуття — це було наче його тіло намагалося пристосуватися до цього нового світу, до цієї нової реальності, де не існувало стабільності.

— Це не просто світло, — пробурмотів він, ховаючи відчуття тривоги. — Це як портал… чи то вихід, чи то ще більше заплутує нас.

Єгор здригнувся. Його навички в розпізнаванні патернів допомогли йому зрозуміти, що тут відбувається щось більш глибоке, ніж просте явище. Його розум почав працювати, намагаючись знайти спосіб розгадати, як цей світ взаємодіє з ними.

— Я знаю, що це, — відповів він, голос його був твердим, але в очах світився страх. — Це поле… Простір, в якому час не лінійний. Тут навіть думки можуть стати реальністю, якщо ми не будемо обережні.

Ната відчула, як її серце пришвидшилося. Вона звернула увагу на те, як світло відображалося на деревах, які раптом почали перетворюватися. Вони більше не були просто деревами. Вони стали чимось живим, чимось змінним, як гігантські істоти, що повільно рухаються, спостерігаючи за ними. І хоча вона не могла пояснити, чому так відбувається, внутрішній голос шепотів їй: «Це не просто свідомість, це частина вас, частина вашої душі.»