НМ - Нічні тварі , НМ

Темрява навколо них ставала все густішою, і серце кожного з друзів билося все швидше, адже вони не знали, чи це їхній останній шанс вижити. Вони були наче в пастці, яку самі собі не вибрали, і в кожному з них тепер відчувалась однакові страх і рішучість: вижити, дізнатися, чому вони не можуть померти, і чому їхні вороги не можуть їх торкнутися.

Єгор усе ще шукав логіку в тому, що відбувається. Його мозок намагався скласти всі частини пазла: "Чому ми залишаємося живими, коли всі інші помирають? Чому вони не можуть нас торкнутися?" У його свідомості виникали найрізноманітніші теорії. Можливо, це якесь древнє прокляття. А може, вони стали частиною чогось більшого, ніж просто група випадкових мандрівників? Можливо, їхні долі переплелися із чимось, що існувало в цих горах ще до них. Він не міг залишити це питання без відповіді. Він повинен був знайти вихід.

Джон був настільки ж заплутаний, але в його очах горіла рішучість. Всі ці питання не давали йому спокою, але вони також підштовхували його до дії. Джон не збирався сидіти і чекати, коли це все закінчиться. Його характер, хоч і відзначався жорстокістю, тепер змінився. Його бажання перемогти було сильнішим за всі його страхи.

Ната почала помічати, що кожен раз, коли вони наближалися до певної межі лісу, щось змінювалося. Тварі починали вести себе інакше. Вони ставали менш агресивними, хоча все ще продовжували слідкувати за ними з відстані. Можливо, вони не могли їх знищити, але і не залишали їх в спокої. Це було ще одним знаковим моментом: ці істоти не просто були частиною цього світу, вони самі теж стали полоненими в цьому місці, як і вони.

Ліка зрозуміла, що відчуття захисту може бути лише тимчасовим. Їхній спокій здавався їй ілюзією. І хоч вона намагалася заспокоїти інших, всередині все ж виникала тривога. Вона вірно відчувала, що їхня безпека може розпастися в будь-яку мить. Вона запитала себе: "Чи можемо ми справді вибратися звідси, чи ми стали частиною цього місця назавжди?"

Віка була готова до боротьби. Її внутрішня сила, хоч і здалася би іншим людям слабкою, вирвалася на поверхню, коли їхній безпечний простір почав стискатися. Вона почала шукати не просто вихід, а спосіб зламати те, що тримало їх тут. Її гнів і відчай стали потужним стимулом до дії. Вона не могла дозволити собі просто сидіти і чекати, що станеться далі.

Кожен з них був змушений прийняти одне: вони не могли залишити це місце, не зрозумівши, чому вони тут і що їх чекає. Можливо, відповідь була в самій темряві, в самих істотах, що полюють на них. Можливо, тільки розгадка цього зла дасть їм шанс вибратися і вирватися з цього циклу. Але як знайти відповіді в цьому хаосі?

У той момент вони побачили світло. Ледь помітне, але воно було там. Світло не відчувалося звичайним — воно було як вогник, що просвічує через чорну завісу. Здається, що це було не просто природне світло, а щось більше.

Чи то це шанс, чи то пастка?

Світло спалахнуло різким, осліплюючим спалахом, неначе відповідь на всі їхні питання, але одночасно і ще більше заглиблювало їх у безодню незрозумілості. Вони стояли, прислухаючись до кожного шурхоту, кожного подиху в повітрі. Це світло було не схоже на будь-яке природне джерело, яке вони коли-небудь бачили. Воно ніби проникало крізь усе, прокидаючи в них відчуття, що на цей момент вони не просто частина лісу — вони частина чогось набагато більшого.

Єгор відчув у своєму серці дивне передчуття. Це світло, як згусток магії, манило їх, але й змушувало відчувати страх. Страх того, що, наближаючись до нього, вони відкриють щось, чого краще не знати. Він зробив крок вперед, а потім зупинився, перевіряючи свої почуття. Це було ніби щось чужорідне в їхньому світі, те, що здавалося забороненим.

Джон, хоч і був звиклий до темряви, цього разу також не міг залишити все без уваги. Це світло нагадувало йому про дещо давнє, забуте. Ті, хто вивчав магію, завжди попереджали, що світло може бути не менш небезпечним, ніж темрява. Відчуття тривоги лише посилювалося, коли він побачив, як його товариші рухаються вперед, ніби не зважаючи на небезпеку.

Ната, яка завжди знаходила в собі здатність заспокоювати інших, цього разу не могла приховати власної внутрішньої боротьби. Вона відчувала, що вони стоять на межі між двома світами: між життям і смертю, між реальною реальністю і чимось потойбічним. І хоча вона намагалася знайти логіку в усьому, це світло залишалося загадкою. Вона відчула, що лише з розгадкою цієї таємниці вони зможуть вирватися з пастки, в яку потрапили.

Ліка не могла не помітити, що чим ближче вони підходили до світла, тим важче ставало дихати. Повітря здавалося густішим, і на серце лягав гнітючий тиск. Вона подумала про те, що якщо вони наблизяться ще на кілька кроків, то, можливо, їх поглине ця сила, яка чекає на них.

Віка, не зважаючи на все це, крок за кроком просувалася вперед, не роздумуючи про те, що може бути на іншому кінці цього шляху. Її рішучість була на межі відчаю. Вона прагнула вирватися з цього місця будь-якою ціною. Тільки вперед, тільки до того, що могло дати їм шанс. Вона навіть не подумала, чи готова вона зустріти те, що знаходиться за цим світлом. Всі страхи відступали, коли їй здавалося, що за кожним кроком є надія.

Вони вже майже досягли джерела світла, коли це сталося. Істоти, що до того не наважувалися підійти, раптом з'явилися знову. Вони опинилися перед ними, закриваючи шлях. І знову з’явилася ця напружена тиша.

Здавалося, що ці тварі не просто полюють, вони виконують якусь місію. Вони були як вартові, чия мета — не допустити, щоб хтось порушив те, що лежить за світлом.

Але тоді сталося непередбачуване.

Світло почало змінюватися. Воно почало спотворюватися, наче хтось відновлював забуті нитки часу. Простір навколо них деформувався, і здавалося, що сам ліс змінює свою форму. Твари відступили, не намагаючись атакувати. Вони, наче слідували якимось внутрішнім наказам, перестали бути агресивними.