Адам Пшехшта - Демони Ленінграда

Питань не було, отже всі розійшлися виконувати доручення. Ми з Рюміним марширували енергійним кроком, намагаючись до мінімуму обмежити перебування на морозі. До штабу було якихось три кілометри. Нам потрібно було встановити особу таємничої Вєри, порозмовляти з кимось з НКВД. Я хотів, щоб це вони арештували жінку, на цьому етапі я волів не світитися. З іншого боку, як майор ГРУ, я б отримав в своє розпорядження машину з водієм… Я міркував про це всю дорогу, дихаючи закритим шарфом носом, та це не дуже допомагало, крижане повітря і так обпалювало живим вогнем слизову оболонку.

Махнувши документами перед очима знайомого вартового, ми зайшли у вестибюль, старанно стріпуючи сніг з чобіт. Жінка, що сиділа за столом в закинутій на мундир шубі, байдуже підвела голову.

-- Слухаю, лейтенанте?

-- В мене призначена зустріч з генералом Мануїльським, -- сказав я.

Вона перегорнула кілька сторінок, покрутила головою.

-- Вас немає у списку відвідувачів на сьогодні. Напишіть, товаришу, рапорт своєму безпосередньому начальникові, він…

-- Подзвоніть, будь ласка, до генерала, -- обірвав я її різко.

Вона почервоніла від злості, не звикла щоб їй вказував якийсь там лейтенант, але стримала слова, вже готові злетіти з вуст. Мануїльський очолював відділ кадрів, займався особовими справами офіцерів, одним словом, був великою шишкою. Ймовірність, що йому захочеться говорити з якимось невідомим лейтенантом, була мізерною, однак наслідки помилки могли виявитися поважними – існували набагато гірші призначення, ніж праця в штабі, тому дівчина все-таки підняла слухавку. Я не переживав про наслідки телефонної розмови, генерала було поінформовано, що рано чи пізно я завітаю до нього.

-- Третій поверх, кімната триста дванадцять, -- повідомила вона мене, значно смиреннішим голосом.

Махнувши рукою, я наказав Рюміну залишитися на першому поверсі, а сам помчав вгору по сходах. В мене перехопило подих вже на другому поверсі, решту дороги я пройшов сходинка за сходинкою, тримаючись за поручні. Хоча від сніданку минула щонайбільше година, я відчув, як в шлунку в мене сильно засмоктало. На мене напало лихо, яке винищувало Ленінград – голод.

Я постукав і дочекавшись дозволу, увійшов в кабінет генерала. Мануїльський, худорлявий, сивий чоловік років під шістдесят, привітався зі мною, сердечно потиснувши руку, але широка посмішка на його обличчі не розповсюджувалася на очі.

-- Чим можу допомогти, лейтенанте? – запитав він.

-- Майоре, -- поправив я, показуючи документи. – Я веду розслідування в справі нападів на солдатів, тих ритуальних, товаришу генерале.

Він кивнув раптово спохмурнілим обличчям, щоправда, всю цю справу намагалися утримати в таємниці, але люди, як то люди – пліткували, зрештою, Мануїльський мав доступ навіть до найбільш таємної інформації.

-- Як я можу допомогти? – повторив він, вказуючи мені на крісло, сам всівся за столом.

-- В принципі мені потрібна тільки допомога представника НКВД, -- повідомив я. – З доступом до особових справ офіцерів. У вас тут є хтось такий, правильно? Безпека штабу вимагає…

Він обірвав мене жестом, потягнувся до телефону.

-- Товаришу Кутєпов, зайдіть до мене, -- кинув він різко в слухавку. – Коньяку, майоре? – запропонував.

-- Краплинку. Не хотілося б напитися на службі, -- відповів я з кривою посмішкою. – Пайок лейтенанта не надто багатий, -- пояснив я, побачивши як співрозмовник підняв брови. – А на порожній шлунок…

-- Ах, так, ваша легенда… -- буркнув він задумливо.

Генерал поставив на стіл пляшку грузинського коньяку, розлив по кришталевих стаканчиках, витягнув з шафи банку ікри й кілька скибок житнього хліба і запросив жестом частуватися.

-- За ГРУ! – підняв він тост, вживши нову назву военной разведки.

-- За армію! – відповів я взаємністю, піднявши келих.

-- Добре, що армія веде слідство, яке має відношення до армії, -- обізвався він за якусь мить. – НКВД інколи надто… -- він не закінчив, стиснувши вуста. – Беріть, не соромтеся, -- сказав він, побачивши які погляди я кидаю на хліб. – В нас купа часу. Хоча кабінет товариша Кутєпова в кінці коридору, він не з’явиться раніше ніж за п'ятнадцять хвилин, -- повідомив з кислою міною.

Я бовкнув щось невиразно, жадібно наминаючи вкриту ікрою скибку хліба. Мануїльський, як і багато інших військових, сподівався, що у випадку зіткнення з безпекою, Главное Разведывательное Управление стане на бік армії. Я не мав наміру позбавляти його ілюзій, але тільки дебіл може прагнути конфронтації з НКВД. Не дивлячись на численні невдачі, воно й надалі залишалося силою, а военная разведка боролася за право існувати.

-- Мабуть, пане майоре, вам доводиться виходити в місто, при такій температурі… -- він замовк, споглядаючи на мене з питанням в очах.

Я кивнув, замислившись, чому замість звичного звернення “товаришу”, він використав “господин”. Господин майор – звучало, як до революції… Вираз симпатії? Солідарність бойового офіцера з іншим офіцером, чи може відраза до НУВД?

-- Я міг би тимчасово прикомандирувати вас до штабу, виділити машину з водієм і… -- він завагався. – Пайок, який належиться майорові штабу. Але, якби ви отримували цей пайок, ви б зрадили себе…

-- Не обов’язково, -- відповів я трохи поміркувавши. – Я міг би отоварювати свої продовольчі картки безпосередньо в офіцерській кухні, її керівничка – моя добра знайома.

-- Так, здається це непогана ідея, -- признав він.

Він швидко заповнив два бланки, які витягнув з шухляди, підписав і поставивши печатку, підсунув до мене. В одному з них стверджувалося, що я офіцер з особливих доручень генерала Мануїльського, в зв’язку з чим маю право користуватися службовою машиною, інший – уповноважував мене отримувати продовольчий пайок майора штабу Ленінградського Військового Округу.

Перш ніж я встиг подякувати, пролунав стукіт і до кабінету зайшов кремезний офіцер з холодними блакитними очима.

-- Полковник Кутєпов, з’явився за наказом, -- доповів він, клацнувши каблуками.