Marina K - Душа між світами , Marina K

— Добре, — тихо сказала вона. — Якщо ми будемо друзями, я розповім тобі все, що в мене на душі. Але ти мусиш бути готовим до того, що я не дуже цікава.

— Я готовий, — відповів він із теплою усмішкою.

Коли вечір спустився на сад, небо стало оксамитово-темним. Зірки, мов крихітні діаманти, запалали над головою. Тая запропонувала вийти у сад і подивитися на це диво природи. Макс погодився, і вони взяли із собою плед та кошик із черешнями й залишками кексів.

— Тут завжди так тихо? — запитав Макс, коли вони зупинилися посеред галявини.

— Так, — кивнула Таї. — Особливо восени. Це місце завжди нагадує мені казку.

Вони розстелили плед і сіли. Трава була прохолодною, але це не заважало насолоджуватися моментом. Макс ліг на спину, підклавши руки за голову, і почав уважно дивитися вгору.

— Дивись, — тихо промовив він. — Бачиш ту зірку?

Тая лягла поруч і спробувала роздивитися, куди він вказує.

— Яку саме? Їх так багато.

— Ось ту, що блимає яскравіше за всі. Вона завжди нагадує мені про те, як багато в світі речей, які ми не розуміємо.

— Ти любиш філософствувати? — усміхнулася Таї.

— Іноді. Але більше люблю слухати, — зізнався він.

На мить запанувала тиша. Вони просто лежали, слухаючи, як у далечині тріщать цвіркуни, а вітер тихо гойдає гілки дерев.

 ти? — раптом запитав Макс. — Про що думаєш, коли дивишся на зорі?

Тая задумалася, ковтаючи шматочок черешні.

— Напевно, про те, як багато в житті всього, чого я ще не знаю. Іноді мені здається, що я застрягла у своїх думках, у маленькому світі. А зорі нагадують, що світ більший за мене.

Макс повернув голову до неї, уважно слухаючи.

— Твій світ не здається маленьким, — сказав він. — У ньому є стільки деталей. Наприклад, ти малюєш. Ти пекла кекси. І ти можеш годинами розглядати зорі. Це робить тебе цікавою.

Тая відчула, як її обличчя запалало.

— Ніхто так не говорив про мене раніше.

— Люди просто не бачать, — відповів він. — Я знаю, як це — бути невидимим для інших.

Його слова прозвучали так щиро, що Таї на мить затамувала подих.

— Тобі здається, що ти невидимий? Але ти… здаєшся таким упевненим у собі.

Макс гірко посміхнувся.

— Це лише зовнішність. Я багато переїжджаю, ніколи не затримуюся надовго. Коли знаєш, що доведеться знову їхати, починаєш не прив’язуватися до людей.

— Це звучить самотньо, — тихо сказала вона.

— Можливо. Але іноді… з’являються люди, яким хочеться довіритися.

Він знову глянув на небо, і Тая подумала, що його слова залишили в ній щось незвичайне — ніби в її житті з’явився новий колір.

— А ти? — несподівано запитав він. — Який твій секрет, який ти нікому не розповідала?

Тая замислилася. Їй здавалося, що єдиною людиною, якій вона могла довіритися, був її щоденник. Але тепер поруч був Макс.

— Я боюся, що ніколи не знайду свого місця у світі, — зізналася вона. — У школі мене дражнять, вдома я часто сама. Малювання — це моє єдине спасіння.

Макс мовчав, але його тиша була приємною, ненав’язливою. Нарешті він промовив:

— Ти знайдеш своє місце. Ти просто ще в дорозі.

Вони сиділи так ще кілька годин, обговорюючи усе, що приходило на думку. Таї відчувала, що вперше знайшла того, хто її розуміє. Макс став її другом «поза душею», і цього вечора вони заклали основу особливої дружби, яка мала тривати довго.