Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

у тебе, передаючи їх іншим для можливого продовження нашого роду, бо з московитами справи мати нам не можна ніколи! Адже скільки можна вже нас — годівників і утримувачів сонму насильників — руйнувати, визискувати, експлуатувати, плюндрувати та нищити з корінням, як народ?! Нинішня цензура куди про-імперніша царської і, мабуть, не має собі рівної у світі. Її доженуть завтра хіба наслідувачі Леніна — Муссоліні, Гітлер і Франко. До речі, — притишив він голос, оглянувшись, — у спротив останньому не одиниці, а сотні й тисячі вербуються в Україні із решток революціонерів та комуністів — у Піренеї для помочі «пролетарям» — із нашою ж зброєю для єднання під стягом Кремля в кривавому поході «до світлого майбутнього». Серед них — понад десяток чекістів із Черкас.

— Добривечір! — зайшов у двір, направляючись у хату, і привітав розмовців Павло Силович Кліщук, що повернувся з роботи.

— І вам добривечір, — відповів скоромовкою Гулак, раптово звівшись із лавки і дивлячись запитливо тому вслід.

— Новий квартирант у бабусі, — пояснив Янчук. — Ніби нічого чоловік.

— Дай-то Бог!.. Піду я, бо ще накличу біди й тобі, — почав прощатися на хлопцеву печаль гість. — То навідайся за Мопассаном і — бувай! — спершу оглянув він через паркан вулицю, а потім вийшов із двору.

Того вечора від Павла Силовича — «мецената», як охрестив якось Кліщука Борис Педь, при принагідній ситій вечері, яка була запропонована Петрові, — звичайно ж, задарма — Янчук дізнався, що той ріс при штабі червонокозаків, як безпритульний вихованець і їхній розвідник, що був ударений — «хвицнутий» — кінським копитом у щелепу, в результаті чого у нього рот став відкриватися лише на палець, а відтак затруднявся нормальний процес їдження та лікування зубів.

— З тим, Петре, поки-що можна мені миритися, бо зуби для заїдків маю добрі, а що мушу їсти лише малими порціями і сміятися на весь рот не можу, то те багатьом дівчатам і молодицям, — а їх у мене безліч! — навіть подобається, — із присмаком цинічності пояснював «меценат» своє каліцтво Петрові. — Ти не печись нуждою, а ходи поки-що на причал до вантажів чи по жолуді в Діброву, а там і у нас на спиртбазі я тобі стану в поміч, як треба буде вантажити ящики з горілкою та спиртом чи й із порожніми пляшками.

Як саме і чим Павло Силович ставатиме йому в поміч, Петро навмисне не спитав, хоч здогадувався, що тут щось «нечисте». Коли ж від Петра той узнав, хто такий Влас Гулак і чого приходив, то визначив його долю безапеляційно: «То вже, певно, швидко його лягаві загребуть і заправторять неодмінно!»

Пікся тим присудом уже в ліжку, плануючи назавтра ж піти до Гулаків — не стільки за творами Мопассана, як за тим, щоб переконатися, що вони ще вдома, та довідатися, що в них нового, бо почував у собі докір за незакінчену розмову...

Багато скрухи, журби, туги й болю, як і відповідних рішень, приніс Петрові наступний день. Пожертвувавши парою лекцій в технікумі, він прямо зранку навідався до Гулаків, але виявив двері опечатаними сургучем і на замку, а від сусідки дізнався, що заарештували їх ще вчора звечора, і вона при тому була «понятого».

— Ти, хлопче, краще стережися і не ходи сюди. Мене, до речі, питали, хто до них навідується та хто їх знайомий, — порадила вона притаєно Янчукові, не спитавши, хто він.

І на лекціях потім, і вже по них, ідучи до Бориса, Петро був сам не свій, уяснивши оту драму безвиході, в якій живуть люди, — при повсюдних заявах про волю, права і щастя та закликах до побудови «світлого майбутнього». Поділившись думками з товаришем і його матір'ю, він не відчув полегші, навпаки — його журба поглибилась, бо «тета Паша» чомусь промовчала, а Борис осудив Гулаків за те, що сиділи й чекали арешту, а не втекли світ за очі.

За порадою господині, що цього разу пригостила Янчука смачними пиріжками з квасолею до чаю-«хербатки», хлопці знову пішли розвідати жолуді в Діброву, і Петро, як і перше, зачарувався її красою. Жолудів на землі тепер було більше, але недостатньо, щоб назбирати їх у мішки найближчої неділі.

— Я буду на атасі, а ти лазитимеш на дуби — труситимеш і збиратимеш, — визначив Борис майбутні ролі. — Мамела каже, що лантух жолудів можна продати на Митниці і за тридцять керебе.

— Шобла в таких випадках каже: «кльово», атас називає «відсвітом» — бував неоднораз... Краса тут яка, аж зачаровує! — згадав він дідів Харитонів Лісок.

— А ти опиши його та подай до газети.

— Хіба надрукують?

— Не лише надрукують, а щось і заплатять! А як у «Піонерську правду» пошлеш, іще більше заплатять!

— А хіба те, що надрукують тут, можна відсилати деінде?

— Чому ж не можна, коли про це мовчати!.. А як, до речі, у тебе з латиною?

— Непогано, зубрю за твоєю методикою. Вже знаю, крім програмних слів, може, із півсотні поговірок латинських, вони справді безцінні.

— Мій приятель Стах, що має приїхати в гості до батьків у грудні, знав ще до інфаку київського, крім української і російської, lege artis польську і німецьку. Обов'язково познайомлю вас! Він до того ж іще й боксер!.. А в тебе з німецькою як?

— Поганенько шпрехаю. Колись старослав'янською читав, та тепер забув трохи, — уперше пошкодував Янчук, що не має Біблії.

— А читав із Біблії чи з Євангелії?

— Із них, із Часослова і молитовників більше.

— То батько твій — із священників був?

— Навпаки, казав же, червоним козаком був, але віруючим.

— То дивина, брате. Мій паскуда — інженер, як і дяха. Кинув нас із мамелою і одружився на Кубані. Присилає мені гроші і журнали навіть. Кличе, щоб приїхав до них із мачухою в гості, та мамела не радить. А ти як думаєш?

— Матері твоїй краще знати, але ж — батько, то можна й навідати.

Розмовляючи отак, хлопці невпоміт дійшли до краю Діброви і аж спинилися, вражені пташиним шевротом серед завороженої тиші.

— Оце краса! Справжня, як у казці! — не стримав Петро почуттів зачарованості від побаченого й відчутого, попутно оглядаючи повні жолудів крони дерев. — Цікаво, скільки років може бути цим велетам? — згадав він батьківський Лісок.

— Дядько Потай запевняв мене, що