Олекса Чорна - Кохати суворо заборонено, Олекса Чорна

4.

Я боялася майже до втрати свідомості.

Я знала, як працюють генератори. Точніше, здогадувалася. Здебільшого, з чуток, що ходили у притулку. З поглядів, які кидали вихователі на генератора, котрий зайшов до нас на день професії. З байдужої гидливості, з якою він ці погляди ігнорував.

Секс.

Найпростіше та найприродніше дійство, яке може відбуватися між двома людьми. Банальний секс. Із коханням не плутати.

Абсолютно нічого страшного. Просто я сама ще ніколи не…

Короткий, але впевнений дзвінок у двері перервав мої роздуми.

Боже, навіщо я в це влізла?!

Перше, що я побачила, відчинивши двері – це капелюх. А потім гість підняв голову, і я зустрілася поглядом з глузливими сірими очима.

- Нарешті, - прокоментував він, без запрошення проходячи всередину. - Я вже думав, що помилився номером квартири.

Його звали Пересмішник. Так мені вчора сказав Шико. І тепер, дивлячись на ніби застиглу на блідому обличчі усмішку, я здогадувалася, чому. На ньому був сірий плащ, під яким, як виявилося невдовзі, ховався жилет та біла сорочка, а на голові - крислатий капелюх. Коли він зняв його, я побачила розсипане по плечах біляве волосся з ледь помітним блакитним відтінком. Гість був значно старший за мене, але він однозначно не був старим.

- Скромненько, - прокоментував чоловік, обвівши поглядом голі стіни.

Напередодні я витратила залишок своїх мей на кришталевий журнальний столик замість грубо збитого з трьох дощок страхіття - мінімальна комплектація стандартних меблів додавалася до квартири.

- Просто я тільки…

- Дуже цікаво, - байдуже перебив він, знімаючи рукавички, під якими блиснули знайомі мені браслети. - У мене на сьогодні ще є плани, так що давай швиденько... - здається, це не був кінець фрази, але в цей момент погляд співрозмовника впав на моє обличчя. – А... Перший раз?

Я швидко закивала.

Пересмішник зітхнув.

– Як завжди, мені. Сволота ти, Шико… - пробурчав він собі під ніс, потім знову глянув у мій бік. - Зроби мені чай, - стомлено сказав він після секундного роздуму.

 

За десять хвилин ми сиділи за журнальним столиком, чекаючи, поки чай у білих чашках без візерунка охолоне настільки, що його можна буде пити. Пересмішник розташувався на дивані, я сиділа навпроти, в кріслі, їжачись під його відверто оцінюючим поглядом.

- Що ти забула на цій роботі, дівчинко? – зітхнувши, поцікавився він.

- У мене немає альтернативи, - зізналася я, роблячи маленький ковток рідини, що обпалила мені язик. – Мені більше нема чого запропонувати державі.

Якщо чесно, мені було байдуже, про що говорити. Аби якомога довше…

- А ти впевнена, що маєш їй щось пропонувати? – пирхнув чоловік. - Що, життя не життя без магії, так? – продовжив він одразу ж.

Я відчула, що червонію, ніби мене викрили в якомусь вчинку, за який мені має бути соромно.

- Я не хочу жити в сірості... Ніхто не хоче!

- Звичайно, краще лягти під першого ліпшого чоловіка, який тобі за контрактом навіть подобатися не повинен.

- Будь ласка, не треба так…

- Не треба як? Говорити правду? Вибач, люба, це мій єдиний талант, - він зробив великий ковток, ще раз ковзнув по мені поглядом зверху вниз, ненадовго затримуючись на сплутаному волоссі, тремтячих пальцях, майже хлоп'ячій фігурі. - Не вражає, звичайно, - підсумував він, - але якщо так хотіла магії, могла знайти собі багатого мужика і вискочити заміж. Робота, в принципі, така сама, але його хоч любити було б можна. Хоча не обов'язково.

На мить мені захотілося виплеснути вміст чашки йому в обличчя. Але за секунду вже стало соромно за цей порив.

- Я хочу заробляти чесно. Власними силами.

- Розумію. Та й багатий мужик на дорозі не валяється, а генераторська зарплатня - ось вона, бери собі. Ти знаєш, як це робиться?

- Знаю.

Прикро було до сліз. З усіх чоловіків у світі цей був останнім, хто міг би мені сподобатися.

- Гаразд, - мені здалося, що риси його обличчя трохи пом'якшилися. – Як тебе?.. Ясочка. Допивай і йди сюди, - він поплескав долонею по дивані поруч із собою, ніби кликав кішку.

Швидко допивши все до дна, я сіла поруч, боячись підняти на нього очі. Мене трусило.

Пересмішник знову пирхнув, неквапиво допив свій чай, відставив чашку.

- Тихіше ти, - його руки розстібали на мені сорочку. Повільно, але невідворотно. – Я не кусаюся. І навіть лагідний буваю. Іноді.

Я схлипнула. Тоді він узяв мене за підборіддя, підняв обличчя і поцілував. Дуже обережно.

Було навіть приємно. Я мимоволі потяглася до його губ, коли він відсторонився.

– Порядок? – поцікавився мій партнер. - Так краще. А то намилилася тут розводити вологу… Розслабся – може, сподобається. Взагалі, ще ніхто не скаржився. Будеш першою, якщо що.

Його слова змусили мене посміхнутися. Я й не помітила, як була вже без сорочки. А невдовзі на мені залишилися одні браслети.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍