Борис Дмитрович Грінченко - Серед темної ночi

справлятися, а плата мала, а "так собi постороннiй доход тоже не значительно большой". На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого…

Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi — спершу в солдатах, а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був "таким служащим, што, знаєш, над-зираєть за йзданiєм".

Тодi збалакались за мужикiв, i писар їх лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годової плати, треба писаревi i за кожну роботу — чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що — окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мiрку картоплi, то пришле тiльки пiвмiрки, i отак усе…

Гомонiли довгенько, аж поки писар сказав:

— Ну, знаєш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!

Роман томy був дуже радий-. Вже виходячи, стрiли на порозi врядника Iвана Iллiча, трохи старiшого за _їх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем. борiдкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обiдати. Цей хоч i пообiдав, та не мав зараз чого робити, то пiшов.

Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднiвну хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом по стiнах. Видко було, що добродiй Копаниця даремне звав "так собi постороннiй доход" "не значительно большим". Гостей стрiла писарка — молода, обгодована i свiжа молодиця-моргуха.

— Улясю, сказав весело писар, — давай нам обiдать, та ще й швидко! Та ще й доброго!

— Буде й добре, буде й швидко! — смiючися привiтно, вiдказала молодиця i побiгла в пекарню.

Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки i поставив на стiл.

— Доброхотное даянiє? — спитав, пiдморгнувши, врядник.

— З капосного Омелька, — вiдказав господар, — нада було б больш, та вже хай буде й стольки.

— Всяко даямiє благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер, порадив урядник.

— Iстинної — згодився писар.

Випили но чарцi, i хазяйка чарочку хильнула, i тiльки взялись до борщу, аж у сiнях щось затупотiло.

— А чи дома хазяїн? — почувся звiдти товстий голос.

— А, Михайло Григорович? — Сказав писар. — Iдiть! — Iдiть! Дома! — I вiн одчинив дверi.

У свiтлицю ввiйшов невисокий, але товстий рудий чоловiк, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяї почапли садовити його за стiл. Вiн повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, _упеняв спершу, що вже пообiдав _i зайшов за дiлом, але таки сiв. Винили знову й почали _їсти смачний борщ, Поки пiд'їли, то мало розмовляли, але потiм уже, по четвертiй виgивши (i писарка Уляcя щоразу по пiвчарочки), зробилися всi веселi й гомiнкi. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той i сам добре їв, важко сопучи. Пообiдавши, позакурювали i пiшли в садок — господар iз Сучком попереду, за їми Роман, а позад усiх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю за стан, а вона, смiючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать переднi, i Романовi одразу стало заздро й шкода, що не вiн займає червонощоку, веселооку писарку.

В садку полягали й посiдали на травi i знов почали розмовляти, кожен здебiльшого про свої дiла, i всi якось чiплялися за мужикiв: одному мужики тим не догодили, другому iншим. Сучок казав, що мужик хитрiший за чорта, а врядник доводив, що хоч вiн i хитрий, але дурний, i розказав, щоб пiдперти свою думку, про дурного Хому, як вiн мило поїв. Усi страшенно реготалися, а заохочений оповiдач докидав одну по однiй ще й iншi брехеньки про мужикiв: про те, як мужиковi перемiнили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат i хахол кипiли в пеклi в казанi; чорт сказав: "Салдат!" А салдат: "Ась?" — "Ну, вилазь!" — Тодi до хахла: "Хахол!" — "Шшчо-о?" — "Ну, сiдi iщо! Вот тiбє за хахлацький язик — у пеклi сиди!"

Всi знову реготалися, а писарка навiть кричала тоненько:

— Ах, прелiсть! Ах, прелiсть!

Вона служила в панiв за покоївку i там навчилася так кричати.

Потiм повернулися в хату, i пили чай, i знову весело гомонiли…

Сучок пiшов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досидiли аж до вечора.

В хатах уже посвiтилося, як Роман вертався додому. Як увiйшов у хату, сiм'я саме вечеряла.

— Бач, от де й наш приблуда! — озвавсь, ласкаво смiючися, батько. — Де це ввесь день швендяв?

От, хiба в його нема тут добрих людей, знайомих! — I Роман почав розказувати, що вiн ходив до вчителя i так гарно з їм познайомився; а тодi був у писаря, i як добре його там приймано… Мати радiла, слухаючи, як її сина гарно вiтають; iншi мовчали.

— Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! — припрохувала мати.

— Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечерi не хочеться.

Матерi це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але вiн того не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре живе та як добре бути писарем.

— Та воно добре, — озвався Зiнько, — та тiльки ще краще було б, якби писарi бiльше по правдi робили, а то… он i цей такий, що примiв би — двi шкури з тебе драв би.

— Ну, це, братуха, пустяк дело, — одказав Роман, — на то щука в морi, штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiбє бариш брать.

— Нехай i бариш, та не здирство, — озвався батько, — а то цей був такий харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi достатки з тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: вiн тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.

— А какоє мине внiманiє до людей? — одказав Роман, здвигнувши плечима. — У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.

Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi, згадав, якi високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря бачив. I йому стало заздро, i схотiлося такої саме гарної свiтлицi, м'яких подушок, доброї страви з горiлкою i червонощокої жiнки… А