Ждана Дідич - Пастка на забіяку, Ждана Дідич

– Це чудово! – пристрасно сказала вона. – Ти сердишся?

– Дуже.

– От бачиш! – зраділа вона. – Поїхали звідси.

Він завів мот, вона сіла позаду й пригорнулася. Він обережно рушив. Обізвався нескоро:

– Тоді теж зізнаюся. В нас із братом справді один мозок – половина в кожного. Нас розділили в дитинстві, глянь, – Вадим стягнув із голови мокру хустку. Правого вуха під нею справді не було. Тьмяно поблискував череп, залитий ляльково-рожевим пластиком – рівно до середини голови, звідки починалася нормальна шкіра, волосся. Він відчув, як здригнулася Марина. Але сказала інше:

– Для мене це не важить.

Вадим сухо реготнув:

– Знаєш, є речі, на які ми з братом неспроможні.

– Остап сказав інше. І це не має значення, правда.

– Невже? А ти якого хлопця більше хочеш – німого інваліда чи колоду без емоцій, зате із простровим кретинізмом?

– У вас все вийде. І щодо емоцій – неправда, і зараз ти їдеш, хай там що! А Остап, – вона засміялася, – мусів сьогодні сам провести переговори. Ліворуч, будьласка.

_______

В десятій вечора Марина полічила касу, вимкнула світло і вийшла надвір. Настрій був препаскудний. Вадим не дзвонив. Остап також. Ця витівка була ідіотською. І небезпечною. І взагалі... Вона опустила жалюзі – і обернулась, почувши за спиною знайоме гарчання.

Мот загальмував, і хлопці посміхнулися. Вони помилися, преодяглися, й були – однаковіснькі. Водій зіскочив на землю, подав Марині руку і підсадив, поки брат займав його місце:

– Гарно погуляти. Ну, не губіться, не сваріться, вертайтеся і таке інше...

Вона обхопила вершника обіруч, притислася лицем до широкої спини і закрила очі.  Пахло шкірою й машинним маслом – найкращий у світі запах. Мот рвонув зі старту під сто, вона притулилась міцніше і прокричала:

– Слухай, а ти Остап чи Вадим?

– Не думаю, що ти відчуєш різницю, – відповів він. 
 

Кінець