Ждана Дідич - Пастка на забіяку, Ждана Дідич

Вадим і Остап - розділені в дитинстві сіамські близнюки. Але в одного лишилися вади мови, в іншого - просторовий кретинізм, тож вони ведуть одне життя на двох. Поки не зустрічають Марину. І тоді їм доводиться розділитися по-справжньому, щоб кожен зустрів свій найбільший страх наодинці.

1

Мот загальмував, і хлопці злізли. Двоє здоровил, подібні, як пляшки пива: штани, майки, жилетки, руки, ноги, писки. Хвацько пов’язані червоні бандани цілком сховали одному правий, іншому лівий бік голови – чи є там вуха, не розбереш. Правовухий, тросом чіпляючи мот до стовпа, зиркнув через дорогу й штурхнув брата:

– Гля, – і додав, – Право. Лівовухий глянув ліворуч і заробив ще один штурхан.

– Право, – повторив  перший і махнув рукою.

– Ой, ну її. Хіба що дуже хочеш.

З вікна кафе їм радісно махала рукою тоненька дівчина породи «коза-дереза» – сіра, зграбна і тонконога. Принаймні, здалеку. Правовухий привітно махнув у відповідь і рушив через дорогу. Чорний мот припав до стовпа, задравши в небо глушник, як агресивний кошак класу «міський забіяка». Господар лишив його. Господар повернеться. Лівовухий поплескав мот – свою пристрасть і прикрість номер два – по сідлу і наздогнав брата.

Хоч надходила дев’ята година, людей в залі не було, крім офіціантки у вітрині. Брякнув дзвінок, і коза-дереза повернулась на звук.

– Привіт, – сказав лівовухий – я Вадим, а це Остап. Налий пива, красуне. І я тебе точно десь бачив. Дівчина охнула, ганчірка й пляшка мийного засобу випали їй з рук. Посмішка щезла,  на обличчі майнули переляк, подив, злість – і все сховала люб’язна професійна маска. Остап знічено глянув на ганчірку й позадкував, тоді як Вадим бадьоро потьопав до стійки:

– Ну і пекло! Щось людей негусто. Може, пиво погане? Жартую, жартую!   Офіціантка поспішила за стійку й націдила два півлітрові кухлі.

– Кава, –  сказав Остап і передав їх братові.

– Заварну чи розчинну? – глипнула на нього офіціантка. Вадим засміявся:

– Остап каже, що він за кермом, а «кава», –  він кивнув за вікно, – це його Kawasaki Z750. Двигун на сто десять коней, на 5-6 тисячах обертів літає, як винищувач, а на 8 виходить на орбіту. І з виду злий, і всередині – звір. Реальний street fighter - міський забіяка! Покатаєш дівчинку? – обернувся до брата.

– Спасибі, остерігаюся... звірів, – фиркнула дівчинка.

– Я б сам покатав, але – обмеження технічного характеру... – Вадим хлебтав пиво, як воду. –  Слухай, ми точно знайомі. Тебе як звати? Офіціантка задерла кирпатого носика. Вадим відсалютутвав їй і прикінчив перший бокал. Остап витяг з кишені відчайдушно горлаючий смартфон, ввімкнув гучний зв’язок і поклав прилад на стійку.

–  Остап на дроті, –  сказав Вадим.

– Привіт, Васильовичу. Давай завтра на десяту. По фасаду – сьогодні балки підвезли, я ще раз прикинув, вони тримати не будуть – або знімай балкони, або розвантажуй дах. Зроби мені хоч мінус три тонни, прошу тебе. Завтра замовник буде, затвердимо. – Сказав телефон чоловічим голосом. Остап перевернув підставку для пива і щось накреслив. Вадим глянув:

–  Якщо три середні балкони зняти і полегшити кути даху?

– Краще п’ять, – подумавши, сказала трубка. Остап поморщився і зробив жест рукою.

– П’ять не вийде, – переклав Вадим, – Але до завтра я щось придумаю. Бувай. Вадим склав телефон, завмер на мить і повернувся до дівчини:

– Згадав, ти – Марина. А от звідки я тебе знаю – хоч убий. Ми завтра з обіду вільні, Остап заїде по тебе. Працюєш до вечора?

– Взагалі-то, я ще не згодилася.

– Правда? Налий тоді Остапові соку, мені сто коньячку і згоджуйся швидше – йому сьогодні ще фасад малювати. – Вадим узявся за другий кухоль. Остап і дівчина глянули на нього з однаковим виразом, якого він не зрозумів. Зате ці двоє, здається, знайшли контакт.

– Ти не міняєшся, Вадиме... – Зітхнула дівчина і налила. – Завжди вирішуєш  за інших.

– Що я, брата не знаю? В нас же один мозок на двох.

– Помітно, – дівчина повернулася до Остапа. – Як ти це терпиш? Остап підвів голову, і їхні очі зустрілися. Вона порожевіла, а в очах хлопця запалився вогник: такий, певно, осявав перехід Суворова через Альпи. Вадим  пильно глянув на це й підвівся:

– Де вбиральня?

– Від вас ліворуч. – Марина отямилася й потягнулася за порожніми кухлями. Вадим рушив направо.

–  Ліво, –  сказав Остап і махнув рукою. Вадим заклав віраж між столиками і вийшов на правильну траекторію. Його трохи хитало. Він почув голос Остапа:

–  ...Знаю.

Коли Вадим повернувся, голубки мило туркотали, точніше, туркотала дівчина. Остап же заповнював паузи вигуками і прийменниками. Замовлений Вадимом коньяк стояв трохи остронь, тож вклинюватися між ними потреби не було. Вадим узяв склянку і став терпляче чекати завершення бесіди. Але ці двоє знайшли один одного, тож довелося узяти собі ще пива, і ще коньяку, бутерброд, чіпси, знов коньяк. На цьому етапі кімната нахилилася під дивним кутом, але він не приділив цьому уваги, оскільки звик, що простір щодо нього поводиться свавільно.  Скільки він себе пам’ятав – сторони світу крутилися, ніби він сидів  усередині гігантського компаса, предмети постійно міняли розмір і положення в просторі, який мав звичку зміщуватися і вигинатися. Принаймні, іншого пояснення своєму топографічному кретинізму він не бачив.

В певний момент він зауважив, що ті двоє вмовкли і якось підозріло поглядають на нього. Відгорнув рукою копу порожніх кухлів і склянок,  шарпнувся підвестися, але кімната попливла, в очах потемніло, він почув звук падіння й маринчин голос:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍