Прімо Леві - Чи це людина

але не мене, я далі вважаю, що цей дантист, цей незрозумілий тип теж хотів розважитись нашим коштом, і не хочу вірити жодному слову з того, що він сказав.

Після дзвону ми почули, як темний концтабір прокидається.

Раптом з душів потекла дуже гаряча вода, п’ять хвилин блаженства; але тут вриваються четверо (мабуть, ті самі цирульники) і криками та стусанами виганяють нас, мокрих і розпарених, у суміжну кімнату, де панує крижаний холод; тут інші з криками жбурляють нам якесь дрантя і втискають в руки пару грубих черевиків з дерев’яною підошвою, ми ще не встигли нічого зрозуміти — і ось ми вже надворі, на крижаному синюватому досвітньому снігу, голі й босі, стискаємо в руках своє манаття, і мусимо бігти до іншого бараку, десь за сто метрів. Тут нам дозволяють одягтися.

Коли ми вже одяглися, кожен замикається у собі, і ми не насмілюємось підвести очі один на одного. Тут нема дзеркала, щоб подивитися на себе, але наш вигляд тут, перед нами, віддзеркалений у сотні синюшних облич, у сотні жалюгідних і брудних опудал. Ось ми й перетворились на тих привидів, яких бачили вчора ввечері.

Тоді ми вперше збагнули, що у нашій мові бракує слів, щоб висловити цю зневагу, це руйнування людини. В одну мить майже пророче осяяння відкриває нам наше становище — ми досягли дна. Нижче опуститись неможливо: жалюгіднішого людського стану не буває, його навіть уявити собі неможливо. У нас нема більше нічого свого: у нас забрали одяг, взуття і навіть волосся; якщо ми заговоримо, нас не слухатимуть, а якби й слухали, то не зрозуміли б. Нам заберуть навіть ім’я — а якщо ми захочемо його зберегти, то нам доведеться знайти у собі силу це зробити, зробити так, щоб за цим ім’ям стояло щось від нас, від нас таких, якими ми були колись.

Ми знаємо, що у цьому нас навряд чи зрозуміють, і це добре. Але хай кожен поміркує, яка цінність, яке значення криється у найменших наших щоденних звичках, у сотні наших речей, що їх має навіть найубогіший жебрак: у носовику, у давньому листі, у світлині дорогої нам людини. Речі ці є частиною нас, немов члени нашого тіла; навіть уявити собі не можна, щоб ми у нашому світі їх втратили, адже відразу знайдуться інші речі, які замінять колишні, інші предмети, що належать нам, бо охороняють і будять наші спогади.

Тож уявіть собі тепер людину, у якої забирають не тільки коханих людей, але й домівку, звички, одяг — усе, буквально все те, чим вона володіє: буде то порожня людина, зведена лише до страждань та потреб, людина, яка забула про гідність і розсуд, бо той, хто втратив усе, дуже легко втрачає себе самого; тоді вона стане такою, що можна буде з легким серцем вирішувати про її життя і смерть, знехтувавши будь-яким почуттям людської спорідненості, у найкращому разі на основі чисто утилітарних міркувань. Тоді зрозумілим стане подвійне значення терміна «табір знищення» і буде зрозуміло, що саме ми хочемо виразити фразою «опинитись на дні».

Häftling[4]. Я дізнався, що я — гефтлінг. Моє ім’я — 174517; нас охрестили, і ми до скону носитимемо тавро на лівій руці.

Операція була злегка болісною і надзвичайно швидкою: усіх нас вишикували, і один за одним, за абетковим порядком наших імен, ми пройшли перед вправним службовцем, озброєним чимось на кшталт шила з дуже коротким вістрям.

Схоже, це справжня ініціація — тільки «показавши номер», можна отримати хліб і баланду.

Знадобилось чимало днів і немало ляпасів та стусанів, поки ми навчилися відразу показувати свій номер, щоб не затримувати щоденних операцій з роздачі харчів; знадобилися тижні й місяці, поки ми вивчили його звучання німецькою мовою. І ще довго, коли звичка мого життя на волі спонукає мене подивитися годину на наручному годиннику, переді мною, мов насмішка, постає моє нове ім’я — номер, прошитий синюватими знаками під шкірою.

Лиш набагато пізніше дехто з нас поступово розібрався трохи в тій похмурій науці номерів Аушвіца, яка відобразила етапи знищення єврейства Європи. Старожилам концтабору номер говорить усе: коли в’язень прибув у табір, з яким ешелоном, а отже, яка його національність. Усі з пошаною ставитимуться до номерів від 30 тис. до 80000: їх всього лиш кілька сотень і вони належать тим небагатьом, хто вижив після ліквідації польських ґетто. Варто добре стерегтися, коли вступаєш в торговельні відносини з такими номерами, як 116 тис. або 117 тис. — їх залишилось десь з сорок, але це греки з Солуня, і треба не дати себе ошукати. Що стосується великих номерів, то в них вчувається щось кумедне, як у словах «першокурсник» чи «новобранець» у звичайному житті; типовим великим номером є пузатий тип, лагідний і дурний, якому можна сказати, що в лазареті роздають шкіряне взуття для людей з чутливими стопами, і переконати його побігти туди, довіривши тобі «на збереження» свою миску баланди; йому можна продати ложку за три пайки хліба; його можна послати до найлютішого капо із запитанням (як це сталося зі мною!), чи це правда, що він керує Kartoffelschälkommando, тобто Командою Чищення Картоплі, і чи не можна туди записатися.

З іншого боку, цілий процес нашого включення у цей новий для нас порядок проходить в гротескному і саркастичному ключі. Після закінчення операції татуювання нас замкнули в порожньому бараці. Нари застелені, але нам суворо заборонили торкатися їх і сідати на них; тож ми півдня снуємо без мети по цьому доступному нам обмеженому просторі, все ще страждаючи після подорожі від жорстокої спраги. Відтак двері відчинилися і ввійшов якийсь хлопець у смугастій робі, невисокий, худий, білявий, досить інтелігентний на вигляд. Він розмовляє французькою, і чимало з нас напосідають на нього, закидаючи всіма тими запитаннями, які ми досі марно ставили один одному.

Але говорить він неохоче — тут всі говорять неохоче. Ми тут новаки, у нас нема нічого і ми нічого не знаємо — навіщо марнувати на нас час? Він нерадо пояснює нам, що всі інші на роботі і повернуться ввечері. Його вранці виписали з лазарету, і нині він звільнений від роботи. Я спитав його (з наївністю, яка вже за кілька днів здалася мені просто неймовірною), чи нам віддадуть принаймні зубні щітки; він не засміявся, але з намальованою на обличчі глибокою погордою кинув мені:

— Vous n’étes pas à la maison.[5]

І приспів цей ми чуємо від усіх: ви не в себе вдома, це не санаторій, звідси вийти можна хіба що через Комин (що б це означало? ми зрозуміємо це пізніше).

І справді: страждаючи від спраги, я нагледів за вікном, у досяжності руки, гарну бурульку. Я відчинив вікно, відірвав бурульку, але відразу ж підскочив якийсь високий і огрядний тип, що крутився надворі, і грубо вирвав мені її з рук. «Warum?» — «Чому?» — спитав я його своєю убогою німецькою. — «Hier ist kein Warum» (тут нема ніяких чому), — відповів він мені, брутально заштовхнувши мене назад всередину.

Пояснення огидне, але просте: у цьому місці заборонено все — не через якісь незбагненні причини, а тому що для цього концтабір і був створений. Якщо ми хочемо тут вижити, мусимо відразу добре зрозуміти:

«…Затям: Лиця Святого тут не видко, не Серкьо це, й купатись тут непросто!»