Прімо Леві - Чи це людина

Минає година за годиною, і цей перший довжелезний день у передпеклі добігає кінця. Коли заходить сонце у коловороті зловісних, криваво-червоних хмар, нас нарешті виводять з бараку. Чи дадуть нам попити? Ні, нас знову шикують і ведуть на просторий майдан, що займає центральну частину табору, де розташовують у ретельному порядку. Відтак нічого не стається ще годину: схоже, тут на щось чекають.

Біля воріт табору заграв духовий оркестр — він грає добре відому сентиментальну пісеньку «Розамунда», і це здається нам таким дивним, що ми перезираємось зі смішком; у нас визріває якась тінь полегшення — можливо, усі ці церемонії є не чим іншим, як колосальною буфонадою на тевтонський смак. Але скінчивши «Розамунду», оркестр далі грає інші марші, один за другим, і ось з’являються гурти наших товаришів, які вертаються з роботи. Вони крокують колонами по п’ятеро — крокують дивним кроком, неприродним, жорстким, мов нерухливі ляльки з самих кісток, але ретельно дотримуються ритму оркестру.

Вони теж, як і ми, розташовуються у строгому порядку на розлогій площі; коли увійшов останній загін, нас понад годину рахують і перераховують, відбуваються довгі перевірки, результати яких, схоже, збирає якийсь тип у смугастій робі, який доповідає їх гуртові есесівців у повному бойовому спорядженні.

Врешті (вже зовсім стемніло, але табір яскраво освітлений ліхтарями і прожекторами) чути вигук «Absperre!»[7], на який всі загони розформовуються, і всюди запановує безладна і невгамовна метушня. Тепер вже не видно випростаних і закляклих постатей, як раніше — кожен суне з очевидним зусиллям. Помічаю, що кожен має в руці або підвішену до пояса велику, мов балія, бляшану миску.

Ми, новоприбулі, теж вештаємось у натовпі, шукаємо якийсь приязний голос, дружнє обличчя, якогось наставника. Спершись об дерев’яну стіну барака, сидять на землі двоє хлопців: вони мають зовсім юний вигляд, років шістнадцять, не більше, їхні обличчя і руки брудні від сажі. Коли ми проходимо повз них, один з них кличе мене і питає щось німецькою, але я не розумію; відтак питає звідки ми.

— Italien, — відповідаю я; я багато чого хотів би у нього спитати, але запас моїх німецьких фраз дуже обмежений.

— Ти єврей? — питаю його.

— Так, польський єврей.

— Відколи ти у таборі?

— Уже три роки, — він піднімає три пальці. Він, мабуть, прийшов сюди ще дитиною, думаю я, жахнувшись; зрештою, це значить, що хоч хтось тут може вижити.

— Яку роботу ти робиш?

— Schlosser, — відповідає він. Я не розумію. — «Eisen, Feuer (залізо, вогонь)», — наполягає він і робить руками жести, немов б’є молотом по ковадлі. Значить, він коваль. — «Ich Chemiker», — заявляю я, а він серйозно киває головою, — «Chemiker gut». — Та все це стосується далекого майбутнього — а в цю мить найбільше мене мучить спрага.

— Пити, вода. Ми нема води, — кажу йому. Він дивиться на мене з серйозним, майже суворим виразом обличчя і карбує слова:

— Не пити води, друже, — і ще інші слова, яких я не розумію.

— Warum?

— Geschwollen, — лаконічно відповідає він, а я хитаю головою — не зрозумів. «Спухнеш», — пояснює він мені, роздуваючи щоки і показуючи руками потворне здуття на обличчі і животі. «Warten bis heute abend» — «Чекати до нинішнього вечора», перекладаю слово в слово.

Тоді каже мені: «Я Шломе. Ти?» — Кажу йому своє ім’я, а він питає мене: «Де твоя мати?» — «В Італії». — Шломе дивується: — «Єврейка в Італії?» — «Так, — намагаюсь пояснити я, — схована, ніхто не знає, тікати, не говорити, ніхто не бачити». — Він зрозумів; тепер підводиться, підходить до мене і несміливо мене обіймає. Пригода скінчилася, я сповнююсь якимось лагідним смутком, схожим на радість. Я більш ніколи не бачив Шломе, але не забув його дитячого обличчя, серйозного і лагідного, яке зустріло мене на порозі дому мертвих.

Нам ще доведеться дуже багато чого навчитися, але багато чого ми вже навчилися. Ми вже маємо певне уявлення про топографію табору; цей наш концтабір — квадрат зі стороною приблизно шістсот метрів, оточений двома огорожами з колючого дроту, крізь внутрішню огорожу йде високовольтний струм. Він складається з шістдесяти дерев’яних бараків, які тут називають Blocks — блоками, десяток з них ще будується; ще тут є мурований кухонний корпус, експериментальна ферма, де працює підрозділ привілейованих в’язнів, бараки з душовими та нужниками, по одному на кожну групу з шести або восьми блоків. Крім того, деякі блоки мають особливе призначення. Насамперед група з восьми блоків у східному крилі табору містить лазарет та амбулаторію; далі йде блок номер 24, це Krätzeblock, блок для коростявих; блок номер 7, куди ніколи не заходив жоден простий гефтлінг, відведений для «промінентів», тобто концтабірної аристократії, в’язнів, які займають найвищі пости; блок номер 47 зарезервований для Reichsdeutsche (німців-арійців, політичних чи кримінальників); блок номер 49 — лише для капо; половину блоку номер 12 райхсдойчі та капо використовують як Kantine, тобто склад, де роздають тютюн, інсектицидний порошок, а іноді й інші товари; у блоці номер 37 міститься центральна канцелярія і трудова контора; і, врешті, блок номер 29, вікна якого завжди зачинені, це Frauenblock, табірний бордель, який обслуговують ув’язнені польські дівчата і яким можуть користуватися лише райхсдойчі.

Звичайні житлові блоки розділені на два приміщення; в одному (Tagesraum) живе староста бараку зі своїми друзями: там є довгий стіл, стільці, лавки; всюди розкидано багато чудернацьких барвистих предметів — фотографії, вирізки з журналів, малюнки, штучні квіти, всілякі дрібнички; на стінах — написи великими літерами, прислів’я та віршики, що прославляють порядок, дисципліну, гігієну; у кутку — скляна шафа, де Blockfrisör (приписаний до блоку цирульник) тримає своє приладдя і де зберігаються черпаки для роздачі баланди та два гумові кийки, один твердий, а другий порожній всередині, для підтримання цієї самої дисципліни. Друге приміщення призначене для спання; тут є тільки сто сорок вісім нар у три яруси, розташованих густо, мов стільники у вулику, щоб без залишку використати весь об’єм приміщення, аж до стелі, і їх розділяють три проходи; тут живуть звичайні гефтлінги, числом двісті-двісті п’ятдесят на барак, а значить на багатьох нарах сплять по двоє; нари ці складаються з незакріплених дерев’яних дощок, кожна з яких вкрита тонким сінником та двома ковдрами. Проходи між нарами такі вузькі, що ледве можна пройти двом; загальна поверхня підлоги така невелика, що мешканці того самого блоку не можуть перебувати там всі одночасно, якщо принаймні половина не лежить на нарах. Звідси заборона входити у блок, до якого не належиш.

Посередині концтабору розташований табірний майдан — аппельпляц — широченна площа для перекликів, де вранці збирають усіх, щоб розділити на робочі команди, а ввечері — щоб порахувати. Перед аппельпляцом розташований газон з акуратно підстриженою травою, де за потреби ставлять шибеницю.

Ми досить швидко зрозуміли, що мешканці концтабору розділені на три категорії: карні злочинці, політичні та євреї. Усі в смугастому одязі, усі належать до гефтлінгів, але злочинці біля пришитого до куртки номера мають зелений трикутник, політичні — червоний, а євреї, яких переважна більшість, мають єврейську зірку, червону і жовту. Є й есесівці, але їх мало і вони перебувають переважно за межами табору, тут їх видно лише зрідка; нашими реальними хазяями є зелені трикутники, які мають над нами всю владу, а ще приналежні до інших категорій, які погоджуються допомагати їм — і таких немало.

І ще одного