Ксенія Антресоль - Відьма у покарання, Ксенія Антресоль

Ліда

– Як тобі взагалі таке в голову прийшло? Як ти могла мене відключити? Навіть не попередила, – обурююсь, як ніколи, поспішаючи до вбиральні.

– А як я могла тебе попередити? Це ти для себе фішечку з капелюхом вигадала, а для мене нічого. Ні-чо-гі-сінь-ко!  Мені що треба було тобі станцювати? У мене, між іншим, не було часу щось пояснювати, бо він вже стояв поруч, а у тебе завжди тисяча запитань. 

– То це через того кота? – примружуюсь. 

– Толік. Його звуть Толік, – ображено так уточнює, наче я його жабою назвала.

– То значить через кота, – підсумовую, а у самої ті самі коти на душі скребуть, бо моя Клара вперше мене зрадила, відключивши без згоди та ще й заради кота, або ж … заради того, хто ховався під тим волохатим костюмчиком.   

–  Щоб ти знала, Толік дуже галантний та уважний, він слідкував, щоб мій келих завжди був наповнений і танцює він теж добре, – нахвалює свого нового приятеля зрадниця. 

– Що, закрутив тебе у вальсі?

– Та ні, просто жодного разу на ногу не наступив, – так ніжно промовляє відьма, що якби я їла в цю мить, то точно вдавилась би від такої ніжності. 

– Ну це прям майстерність найвищого рівня. Треба брати, – глузую з неї, а їй хоч би хни.

– Ой, а ще він такий смішний. А скільки анекдотів знає, це взагалі бомба, – тараторила Клара і в такому піднесеному стані я її ще жодного разу не бачила. – Ось цей мій улюблений, слухай “Торнадо обрушився на будинок престарілих. Бабки на вітер”. Ха-ха-ха. Оце умора. Ну ти зрозуміла. Ха-ха-ха. Я трохи не впісялась зі сміху. 

– Якщо ти будеш мене відволікати, то ми впісяємося прямо зараз.

– У тебе зовсім відсутнє почуття гумору – фиркнула, своїм фірмовим тоном розчарованого роздратування.

– Все у мене нормально з гумором. Вам що зовсім не шкода бабусь? Що ж ви за люди такі?

– А ми і не люди. Ти що забула? Ха-ха-ха, – розійшлась не на жарт моя відьма.

– Таке забудеш, – хлопнула дверцятами кабінки, але ж її все одно не виженеш.

– Ти що образилась?

– Звісно що ні. Це ж твій день і я рада, що ти зустріла когось цікавого.

– Так, з ним дійсно цікаво.

– Це означає, що мене вночі знову очікує відключка? Я так розумію, що марно просити вас з котом поводитись чемно, – приречено зітхаю.

– Тебе що трактор по городу тягав та мозок відбив? – закричала Клара, а я трохи з унітаза не впала з переляку. 

– Господи, чого кричиш? – торкаюсь серця, щоб впевнитись, що воно не вистрибнуло з грудей.

– Знайди собі когось, збоченка, і заспокойся! Толік мій фамільяр.

– Фамі – хто? – дивлюсь на своє відображення у дзеркалі, миючи руки.

– Ти не знаєш хто такий фамільяр, коли твоя друга сутність відьма?

– Я ледь звикла до того, що моя друга сутність відьма, тож зроби мені поблажку.

– Відьма не відьма без фамільяра, – каже серйозно. – Фамільяр це помічник, захисник, в чомусь вчитель і друг по життю. Ти взагалі знаєш на скільки важливо для відьми мати фамільяра? Звісно що не знаєш. Це дуже важливо. Тепер я справжня відьма!

– Ну тоді я тебе вітаю… але не від щирого серця, – сміюсь, кривляючись у дзеркалі. – Обіцяю не заважати тобі тусуватись з твоїм новим другом, – поправляю на голові капелюх, даючи їй зелене світло.

– До речі, його хранитель теж класний, – грає брівками, а я все ніяк не звикну бачити у відображенні дії свого тіла, які я не робила. – Думаю, ми можемо класно  провести вечір всі разом.

– Відьма-сваха, такого я ще не чула. 

Поправляю невеличкі мішечки, що підв'язані на поясі й мали слугувати таємними схованками для грошей та всяких дівчачих дрібничок, а наразі там причаїлись смаколики, які я прихопила з магазину про всяк випадок, та виходжу в коридор.

Роблю глибокий вдих, збираючись з думками. Залишилось зовсім трошки потерпіти і цей дивний вечір закінчиться, а я знову належатиму собі, хоча і сумуватиму за своєю відьмочкою. 

– Ти тільки подивись хто тут, – знову вривається в мої роздуми Клара й спрямовує погляд на свого Толіка, який затягується сигаретою в курилці в кінці коридора.

Ну що за навіжена відьма?!

– Сама ти навіжена, я ж для нас обох стараюсь, – обурюється, а я зупиняюсь. – Ти майже рік кліпала оченятками тому бородачу, а він ні гу-гу, а тут такий гарячий екземпляр. Ну чого загальмувала?

– Я не казала, що ти навіжена.

– Ну як же не казала? Запізно виправдовуватись, я все чула.

– Так, я про це подумала, але ж не говорила в голос.

– Тоді як я про це дізналась? Не думки ж твої прочитала?

І настала тиша. 

Я старалась ні про що не думати, але відчувала, як напружилась Клара, намагаючись прочитати мої думки.

Це він мені помахав?

– Ось воно! – викрикнула відьма. – Ти ж цього теж в голос не казала?

– Ні, – розгублено дивилась на Толіка, який махав мені рукою, запрошуючи до курилки, а Клара вже повним ходом копошилась в моїй голові.

– Здається, від сьогодні наші відносини вийшли на новий рівень, – задоволено пролепотіла відьмочка, як тарганчик потираючи лапками.

– Якщо ти можеш читати мої думки, то значить і я можу читати твої, – роблю припущення і прислухаюсь.

– А мені нема чого приховувати, у мене що на умі те і на язиці. А деякі твої таємнички я вже знаю. Ха-ха-ха.

– Перестань лазити в моїй голові.

– А ти перестань так голосно думати.

– Все в порядку? – перервав нас чоловічий голос, бо через свою перепалку ми й не помітили, як дійшли до приміщення курилки, яка більше нагадувала газову камеру з прозорими стінами.

– Толь, якщо ти мене чуєш, прикинь, я можу читати її дум…

– Перерва, – обриваю Клару й знімаю капелюх. 

Я звісно не розраховую, що вона стане слухняною і замовчить, але спробувати варто. Зі своїм котом вона вже встигла накуралесити, а мені потрібно хоча б просто спокійно поспілкуватись з хранителем її фамільяра, бо тепер нам доведеться бачитись, як мінімум раз на рік. Ну і те, що він привабливий хлопець теж не треба скидати з рахунків.