Адам Пшехшта - Кордон у вогні

-- Це не перший раз, коли йому стало гірше, -- повідомила вона сухо. – Я вже звикла. Ти застав мене в момент слабості, але досі я давала собі раду, і дам також…

-- Я тільки запропонував прогулятися, -- перебив її нетерпляче Кроне. – Мені часто доводилося бачити перевтомлених людей і гадаю, що невеличка поїздка не зашкодить, але якщо ти проти… -- він знизав плечима.

Якусь мить вона вдивлялася в нього, суворо морщачи брови, нарешті зі слабою посмішкою здалася.

***

Бричка – віз середніх розмірів для прогулянок, з розміщеними навпроти себе вигідними сидіннями -- була виготовлена справжнім майстром своєї справи. Вона гармонійно поєднувала дерево ясеня, сталь і добре виправлену шкіру. Гізела сіла обличчям до спини капітана, який розвалився на місці кучера, перед тим один зі служників розклав дашок, щоб заслонити сидіння. Було гаряче і він становив одне з небагатьох джерел тіні в околиці. Спочатку вони рушили обережно – Кроне хотів освоїтися з четвіркою коней, запряжених до брички. Коли виїхали за територію маєтку, залишили далеко сільські хатини, прискорив. Поступово спокійний гуркіт коліс став інтенсивнішим, вони відчули на обличчях вітер – подорож розпочалася. Не банальна подорож, де якийсь транспортний засіб з’єднує з собою два пункти в просторі, а така, що здатна відірвати від чорних думок, спогадів, дійсності, нав’язати поезію швидкості, руху самого в собі. Вони мчали. Було чути стукіт копит, тихенький брязкіт упряжі, інколи бричка підскакувала на якійсь вибоїні, але чудові ресори поглинали всі поштовхи, які інакше могли порушити відчуття наближене до ейфорії, з яким вони долали простір, майже летіли. Через пів-години такої їзди, Кроне звернув з дороги в степ, вони заїхали в пожовклу траву, а коли дорога звузилася до розмірів смужки, зупинив бричку. Гізела зіскочила з брички не чекаючи поки він подасть їй руку, розстелила на землі грубий плед, виставила кошик з провіантом. Вона виглядала чудово: рум’яні щічки, скуйовджене волосся, вираз обличчя, який вказував, що Гізела відірвалася від буденних проблем – все свідчило, що поїздка пішла на користь. Вони разом всілися на коц, довго мовчали, не бажаючи розвіяти, викликаний поїздкою, хороший настрій.

-- Ти мав рацію, мені набагато краще, -- обізвалася врешті Гізела, і потягнулася по пляшку шотландського віскі.

-- Мені теж, -- засміявся коротко Кроне. – І дякую, але я волію вино, хіба що ти наливаєш собі.

-- Я гадала, що кожен справжній чоловік п’є віскі, -- піддражнила вона.

-- Я не п’ю міцних трунків, якщо почну, то потім важко зупинитися, -- відповів капітан. Обличчя Кроне насупилося, немов на якусь мить його накрила тінь.

-- Вибач, я й гадки не мала. Ти такий спокійний, сильний…

-- У кожного свої демони, -- відповів Кроне. – В мене теж.

-- Розкажеш мені про них? – запитала. – Мої турботи ти знаєш…

Офіцер зморщив брови, затиснув губи, здавалося, що він змінить тему, однак за якусь мить знизав плечима і почав говорити.

-- Нічого особливого, -- сказав. – Війна. Зима 1919. Ми сиділи змучені та замерзлі в окопах, навпроти так само вичерпані росіяни. Ніхто не мав бажання воювати, панувало неофіційне перемир’я. Інколи ми бачили їхніх кухарів або санітарів, інколи вони наших. Ніхто не стріляв. Одного дня до них прибув такий собі Нікітін, комісар Нікітін, щоб підняти їх до бою. Він і підняв, -- процідив Кроне. – Вони організували несподівану вилазку, взяли до неволі більше десятка наших. Першого розіп’яли так, щоб ми його бачили. Згодом поламали йому ноги. Спочатку він кричав, потім вже не міг: на хресті, розіп’яті, виламані назад руки, в ситуації, коли тіло звисає вперед, призводять до повільної смерті від удушення… Хтось з наших послав йому милосердну кулю. Після цього вони стали обережнішими, катували в’язнів поза межами нашого зору, але так, щоб ми чули крики. Вони розпорювали їм животи, вбивали в коліна гільзи. Ми чули їх вдень і вночі… Звичайно, що вони підстрахувалися, підвели більші сили, хотіли спровокувати нашу атаку. Від командування надійшли накази не реагувати. Тож ми сиділи в окопах і слухали, як вмирають наші товариші, брати по зброї. В муках, в розпачі, принижені… Я почав пити. Не я один. Оце й усе, -- закінчив він різко.

Гізела прикрила рот долонею, зблідла.

-- І як закінчилася вся ця історія?

-- Я не знаю про що ти говориш, -- відповів він, відвертаючи голову.

Кроне розклав на пледі тарілки, порізав печене м'ясо, жестом запропонував вино. Жоден з них не торкнувся їжі. Гізела взяла стаканчик наповнений темно-червоним бургундським, однак і далі напружено придивлялася до свого компаньйона.

-- Я не вірю, що ти сидів там безчинно, -- сказала вона твердо. – Не ти.

-- Справа в тому, що сидів, -- запевнив її офіцер. – Останнім вони вирішили вбити мого друга. Оголошували через гучномовець, хто буде наступним. Ми зналися майже з дитинства… Тільки тоді я зібрав добровольців, всупереч наказам, перейшов лінію фронту. Вони вже втратили пильність, це полегшило мені завдання. Ми обійшли їх здалека, напали ззаду, цього вони зовсім не чекали. Роман ще був живий, але настільки покалічений… Він посміхнувся нам, попросив револьвер і стрілив собі в скроню.

-- Це ще не кінець, правда? – обізвалася Гізела. Рука, в якій вона тримала стаканчик з вином, затремтіла, кілька рубінових крапель заляпали коц.

-- Правда, -- підтвердив важко Кроне. – Ми взяли понад двадцять полонених. Вони всі брали участь в тортурах. Я наказав їх розстріляти, а Нікітіна… Нікітін вмирав довго. І кричав так, як кричали наші, -- закінчив капітан. – Найгірше, що це все було намарно: я й далі пив, мене далі переслідували кошмари. Тільки й того, що наш відрізок фронту, ще довго після цього вважався найспокійнішим…

-- Тобі нічого за це не було?

-- Де там! – посміхнувся гірко Кроне. – Я зробив дві абсолютно неприпустимі речі: не послухався наказу і довів, що він був безглуздим. Цього вони не