Адам Пшехшта - Кордон у вогні

чи два ми звідси зникнемо. Військо робило облави, в які мало хто потрапляв, те саме поліція. В село приходили чужі – таємні агенти поліції, які намагалися не виділятися, аж якось соромно. Більшість бандитів – місцеві, в них повсюди родичі, вони знають про все, що відбувається в околиці. Тільки командири інколи прибувають з Росії.

-- Інколи? – здивувалася Корецька.

-- На прикордонні діє два партизанських рухи: комуністичний і українські націоналісти. До певної міри вони між собою пов’язані, бо Москва часто фінансує націоналістичні групи, їхня діяльність їй на руку, Зрештою, навіть комуністи дуже стараються, щоб значна частина їхніх людей походила з цього боку кордону, бо ті чудово знають місцевість, мають контакти. Зараз ми створили летючі загони КОПу, почали організовувати засідки, готуємо зміни в законодавстві.

-- Які зміни?

-- У випадку якщо когось спіймають зі зброєю в руках, його справу будуть розглядати в особливих трибуналах, в суду буде тільки дві можливості: виправдати або кара смерті, -- пояснив Томчак.

Корицька видимо здригнулася.

-- Деякі з них майже діти, -- сказала непевно. – Мають по шістнадцять, сімнадцять років.

-- Правда, -- признав Кроне. – Однак більшість з цих “дітей” вже мають на своїй совісті вбивства, пограбування, зґвалтування. Зло не має віку.

-- Ви не взяли нікого в полон, правда? – запитала Гізела, нервово бавлячись порожнім стаканчиком.

В її тоні не було сумнівів, швидше певність поєднана з сумом. Обличчя офіцера застигло в суворій гримасі.

-- Не взяли, -- відповів твердо. – Якщо ти маєш щось проти, ми пошукаємо інше житло.

-- Ні! Я тільки… -- вона знизала безпорадно плечима. – Хотіла би, щоб це було якось інакше. Оце й усе. Щоб я могла тут жити спокійно, в згоді з сусідами.

Кроне розслабив напружені м’язи.

-- Все не так просто, і в цьому є теж наша, поляків, вина. Наша шляхта зневажає українських селян, принижує їх на кожному кроці, маючи на своєму боці поліцію, а часом і військо. Уряд надає землю на Кресах військовим поселенцям, дискримінуючи українців. З іншого боку, -- зітхнув. – комуністична пропаганда представляє ситуацію на території російської України, як рай на землі, протиставляючи її польській реальності. Звичайно, це дурня, там з голоду вмирають мільйони людей, але тутешні цього не знають, бо й звідки? Росіяни постачають націоналістам зброю, самі формують диверсійні загони, спокушуючи мешканців прикордоння грошима й можливістю грабувати. І тому маємо ситуацію, яку маємо, -- закінчив Кроне. – Ага, ще одне: я вдарив вашого управителя. Він поводив себе надто… зарозуміло.

-- Не подобається він мені, інколи я навіть боюся його, -- повідомила Гізела, доторкаючись щоки, щоб зупинити нервовий тик. – Але завдяки йому досі не було нападів на наш маєток. Він виставляє вночі варту. Як стемніє, наші українські працівники повинні по черзі пильнувати майно. Вони скаржаться, але… -- вона знов знизала плечима.

-- Можеш звільнити їх від цих варт, це тільки витівки управителя. На вас не нападають з простої причини: у вас працює надто багато місцевих, якби ви зазнали збитків, довелося б звільняти людей.

-- Ви впевнені? – запитала.

-- Цілковито, -- притакнув енергійно Томчак.

-- Мабуть, піду вже спати, -- ствердив Кроне, намагаючись стриматися і не позіхнути. – Я ледь живий.

-- Я ж залишуся ще трохи з нашою чарівною господинею. Порозмовляємо собі про кохання, -- сказав сержант. Затріпотів при цьому віями, як підліток.

-- Справді? – Корицька поглянула на нього одночасно весело і з непокоєм.

-- Справді, -- підтвердив Кроне. – Йдеться про певну Марисю, богиню садів.

Коли він виходив, то почув сміх господині. Вперше за весь день, щирий і безтурботний.

***

Кроне встав десь опівдні; після купелі й скромної їжі, яку йому до кімнати приніс служник, він подався в розташований на першому поверсі салон. На сходах відчув міцний запах ліків. У світлиці він застав тільки Гізелу, вона сиділа з книжкою в руці, але вбитий в килим погляд і змучене обличчя вказували, що господиня швидше за все не насолоджувалася літературою. Вона була в якомусь майже кататонічному ступорі.

Капітан кашлянув і з шумом відсунув крісло. На вустах господині з’явилася штучна посмішка.

-- Як спалося? – запитала вона.

-- Ми щойно познайомилися, але гадаю, можемо поговорити щиро, -- відповів з делікатним докором Кроне. – Йому стало гірше?

Корицька кивнула головою, заховала обличчя в долонях, за якусь мить її тіло затремтіло від ридання.

-- Я вже не можу… -- прошепотіла. – Я така змучена.

Кроне підійшов і заспокійливо доторкнувся плеча. Забрав руку, відчувши, як її м’язи напружилися під його пальцями.

-- Може трохи вина? – запропонував, зітхнувши, і потягнувся до графина.

-- Я не повинна… -- сказала вагаючись Гізела, і поглянула на стаканчик, наповнений рубіновою рідиною.

-- Рекомендація лікаря, -- обірвав Кроне. – Пий.

Вона послушно спорожнила стакан. На її обличчі з’явився легкий рум’янець, загострені від перевтоми риси злагідніли. Коли до салону зайшла молода, красива служниця, капітан задумливо оглянув її, а тоді махнув рукою, щоб підійшла. Дівчина зробила кніксен, стала перед Кроне, схвильовано мнучи фартушок.

-- Приготуй, будь ласка, провіант на кількагодинну поїздку і бричку, візничого не потрібно, я сам буду правити кіньми, -- видав він розпорядження.

Служниця знов зробила кніксен, перш ніж поспішити до виходу, пошукала поглядом підтвердження у господині. Здавалося, що згода власниці маєтку була дещо вимушеною.

-- Вибач, що так безцеремонно використовую твою службу, але мені здається, прогулянка піде тобі на користь, -- сказав з сумною посмішкою “двієчник”.

-- І ти сам прийняв рішення? – запитала холодно Гізела. В її погляді з’явилася недовіра.

-- Вибач, -- повторив Кроне. – Я бачу, що