Юлія Рудишина - Будинок з дивами, Юлія Рудишина

Ніч пройшла тривожно – коли сутеніло, вирубилась електрика, а зарядки ноутбуку вистачило всього на декілька годин. Свічки весь час згасали, а на горищі ще декілька разів чувсь дивний гомін та котячий крик. Зв’язку, щоб подзвонити пані Катерині, не було, мабуть, через грозу… Не залишалось нічого іншого, ніж спробувати заснути. А злива не вщухала, і крізь сон я чула стукіт капель по підвіконню та завивання вітру.

Снились мені якісь примари, чудовиська лісові, потім я танцювала на березі річки з красунями у віночках з листя папороті та заплітала верби, уквітчувала їх волошками… Дивні сни, тривожні. Але не лякливі. Потім біля верболозу розгорівся вогонь – і з нього вийшов парубок… Чорні кучері, засмагле обличчя горця з палаючими очима та тонкими рисами. Стрункий та навіть трохи кістлявий, він був схожий на ворона. Подививсь на мене своїм вогненним поглядом та зник в тумані… А мене немов по серці щось полоснуло – ніколи не бачила такого красеня. І ніхто ніколи не дивився на мене так, немов я – цілий всесвіт.

А зранку замість дзеркала я знову побачила дивні двері. Стало жахно та моторошно, не вірилось, що все це насправді. Таке ж буває тільки в книжках – всі ці інші виміри, фантастичні світи та перехрестя між ними. І красиві парубки, що не горять в полум’ї.

Здавалось, я потрапила в одну зі своїх історій. Так чому ж я так боюся? Мої герої підняли б мене на сміх.

Але в житті потрапити у пригоду зовсім не так чудово та романтично, як у оповіданні. І я так і не змогла відчинити загадкові дверцята. Зварила собі каву, коли дали світло, та сіла у вітальні, намагаючись зрозуміти, що не так з цим будинком. Він став наче більше, світліше, з’явилась ліпнина на стелі та біля вікон, старовинні світильники на стінах… Мені здавалось, я божеволію. І я нічого не могла з цим зробити, тільки дивитися на зміни у маєтку та намагатися заспокоїтися та настроїтись на дзвінок пані Катерині. Якщо я справді з’їхала з глузду, не хотілось, щоб вона про це дізналась.

Потім прийшов кіт. Він спустився з другого поверху, і я ледве не вдавилась кавою, зрозумівши, що поки я тут сиджу та витріщаюсь у вікна, будиночок став двоповерховим… Кіт був величезний та чорний, з зеленими очима. Пухнастий та на вигляд дуже злий. Але він підійшов до мене та став ластитися. Я обережно торкнулася його гладкої шерсті – і це мене якось заспокоїло. Я відставила недопиту каву та набрала номер господині цього дивного будинка.

- Так, Ярочко, все добре? – почувсь голос пані Катерини. – Як там наше дивакувате подружжя? Що вирішили?

Так, гості не наснилися. Хоча б щось…

- Все добре. Вони поїхали, - спокійно відповіла я, гладячи кота тремтячою рукою. – Будинок їх не зацікавив.

- А що в тебе с голосом? – стурбовано спитала жінка.

- Пані Катерина, скажіть, у вас був у будинку чорний кіт?

Деякий час панувало мовчання. Потім роздалось тяжке зітхання.

- Я думала лише трохи відпочити, - тихо сказала господиня будинку. – А ось як воно… Будинок тебе прийняв, Ярочко. Чуєш? Я приїду і ми поговоримо, добре? Я все-все тобі розповім. Можливо, ти б погодилась побути якийсь час хранителькою доріг між світами? Я так втомилась, так втомилась за три сотні років…

Я побачила, що замість простого столику, за котрим я працювала, появились старовинні різьблені меблі, біля стіни – широка лавиця та скрині, на поличках – красива кераміка, на підлозі – файний килимок… Покривала з мереживом ручної роботи, вишиті подушки і скатерті – будинок стрімко мінявсь… чи ні?.. Він нищив  морок і повертав своє, справжнє... І мені чомусь більше не було жахно. Мені стало цікаво. Що ще принесе мені цей будинок з дивами?

І чи побачу я знову того парубка, що не боїться вогню?..

- Я чую, пані Катерино, чую… А як звати вашого котика?

- Морок, його звати Морок, Ярочко.

- Добре. Це добре. Я згодна. Мені подобається ваш маєточок. І мені хочеться дізнатися всі його таємниці.

Я лагідно посміхнулась коту та взяла його на руки. Відключилась та поклала телефон на стіл.

- Ну що, Морок, показуй мені свій дім.

Кінець