Юлія Рудишина - Будинок з дивами, Юлія Рудишина

Ще цього не вистачало! Я ж від них ледве втекла. Я скорчила гримаску своєму відображенню – дзеркало у вітальні відбило руде худорляве дівчисько в зовсім немодному рожевому платті до колін. На мить здалось, що за спиною майнула якась дивна тінь, що мерехтіла смарагдовим світом, а моє зображення завмерло, продовжуючи посміхатись, хоча я вже зробила крок далі. Потім воно підморгнуло мені.

Я розгублено встала стовбуром, ледве не розбивши посуд, який несла у кухню. Заплющила очі, потім знову подивилась. Але в дзеркальному лабіринті все було як треба – ніяких зайвих предметів чи блиску. І зображення вело себе як і повинно було – відбиваючи мої рухи.

- В тебе там все гаразд? – пролунав здалеку голос Катерини. – Ярослава! Чого ти мовчиш?.. Якщо в тебе щось не виходить, я цьому подружжю скажу, щоб потім приїхали…

- Ні-ні, - схаменулась я, вирішивши, що всі ці видіння – просто втома. Вчора писала майже до ранку, не виспалась, ось і мариться. – Все добре! Все добре, я обов’язково все їм покажу! Просто… щось зі зв’язком.

Але потім, знову проходячи повз дзеркало, я декілька разів завмирала біля нього та вдивлялась в світ відображень, немов шукала підтвердження, що там справді щось було не так.

А дивна парочка приїхала ближче до вечора, коли над лісом сяяла блискавиця та гриміло так, що здавалось, і будинок підскакує.