Козел Валерія - Континент бойових ткачів, Козел Валерія

Хазяйка повернулася за стійку, а Аріс востаннє зміряв поглядом команду Рейни.

- У ваших же інтересах опинитися на нашому боці, - недбало кинув він і пішов за свій столик у супроводі похмурої трійці.

- От гад, - прошипіла йому в слід Рейна, опускаючись на стілець.

- Неприємний тип, - скривився Еліас, - Лейло, ти як? Не злякалася?

- За тобою - як за кам'яною стіною, - сором'язливо посміхнулася сприганша, - дякую, Ел.

- Щось мені підказує, що вони не з доброти душевної четвертого шукають, - задумливо промовив Таск.

- Так, тому в наших інтересах знайти його раніше за них, - кивнула Рейна, - ну, що ж. Давайте хоч поїмо спокійно, чи що…

***

Ніч видалася теплою та зоряною. Рейна ходила вздовж міської стіни. Над нею ширяла Тіл, трохи попереду крокувала Тера, а позаду – Йору. Таск крокував поруч із нею. Він не торкався до неї. Нічого не говорив, просто іноді їхні погляди перетиналися і губи застигали в збентеженій посмішці. У яскравому місячному світлі мерехтіло волосся дівчини, її гоструваті вуха та пухнастий хвіст. Просвітлювалися крила Таска. Вони спокійно йшли у бік озера, що виблискувало сріблом неподалік містечка. Місцеві жителі дуже хвалили це місце. Казали, там дуже гарно. І не збрехали. Рівна, мов дзеркало, озерна гладь іскрилася, у ній відбивалися мільярди зірок.

- Ти сьогодні дуже тиха, - сказав сприган, обережно торкаючись плеча дівчини, - про що замислилась?

- Я думаю про те, як події розвиватимуться далі, - сказала дівчина, і відразу тихо додала, - і про Лейлу думаю.

- А що Лейла? Начебто швидко адаптується до цього світу, - посміхнувся хлопець, - навіть з Еліасом геть добре ладнає. Хоча у них дивна історія… Тебе щось конкретне турбує?

- Можна і так сказати…

- Що між вами?

- А на що схоже?

- На незручність та розгубленість.

Рейна задумливо подивилася на водну гладь озера.

- Просто… знаєш, там за Брамою, коли я знайшла її… я бачила всі ті спогади, якими вона себе оточила. І мені подумалося… у всьому тому частково є і моя провина.

- Та більше вже моя, - почухав потилицю Таск.

- Я подумала, якою ж поганою подругою я для неї була. Їй було так боляче, самотньо та сумно. А я була настільки захоплена своїм нерозділеним коханням, що навіть не помітила цього…

- Так, стоп, - Таск приклав вказівний палець до губ дівчини, - що ти щойно сказала?

- Сказала, що була поганою подругою, - повторила Рейна.

- Ні, після! Нерозділене кохання? Ти була закохана?

Навіть у місячному світлі можна було побачити, що щоки дівчини зашарілися.

- А що такого? – якомога байдуже спробувала сказати вона, але ледь помітне тремтіння в голосі її видавало, - ну була. І що?

- В мене?

- Дурень самовпевнений, - Рейна відвернулася, але Таск був наполегливий.

Різко повернувши її за плечі, він заглянув у її бурштинові очі. Схилився прямо над нею, вона відчувала його гаряче дихання, запах його тіла.

- Ти серйозно?.. Рейно, відповідай… ти хоч колись відчувала до мене те, що я відчуваю до тебе?

- Таск ... - Рейна зітхнула, маючи намір щось сказати і завмерла.

Погляд її сфокусувався на чомусь за спиною Таска.

- Таск, це він... - пошепки сказала вона.

- Що?

- Це він! Четвертий генерал! - дівчина відштовхнула спригана і рвонула в бік лісу, - невже не відчуваєш?

Таск відчував. Зв'язок між генералами був сильний. Але емоції настільки захлеснули хлопця, що того, кого вони шукали майже три місяці, він готовий був зараз розірвати. Ну якого біса він з'явився саме в цей момент?! Рейна бігла вперед, відштовхуючи гілки кущів та дерев. Подумки віддавши команду перехоплення Тері та Йору, вона була готова сама перетворитися, аби наздогнати його.

- Стій! - закричала дівчина, коли незнайомець, розмахуючи білосніжним лисячим хвостом вибіг на галявину, де дорогу йому перегородили вовчиця та пес.

- Тц… - він повільно обернувся до дівчини, - цікавість колись мене вб’є.

Білі гострі вуха, довгий пухнастий хвіст, бліда шкіра, світле волосся. Рейна відсахнулася.

- Гей... а я тебе знаю!