Ірвін Шоу - Нічний черговий

Вона подивилася на мене примружившись, ніби я розпливався у неї в очах.

— Це має якесь відношення до мене?

— Ні.

— Ага,— в її голосі з'явилися різкі нотки.— Отже, не має. А ти можеш мені сказати, куди їдеш?

— Ні. Я ще н...не знаю, к...куди поїду.

— І ти не хочеш сказати, чому ти їдеш?

— Ти скоро дізнаєшся про це сама.

— Якщо в тебе якісь прикрощі,— тут її голос став ніжнішим,— і я можу тобі допомогти...

— У мене справді прикрощі,— погодився я.— Але ти не можеш мені допомогти.

— Ти напишеш мені?

— Постараюся.

Потім вона мене поцілувала, незважаючи на те, що хтось міг дивитись у вікно. Сліз не було. І вона не сказала, що любить мене. Можливо, якби вона сказала, усе склалося б інакше, але вона не сказала.

— До речі, в мене багато роботи на ці дні,— тільки й повідомила.— А сніг ще буде.— Усмішка в неї вийшла якась крива.— Хай тобі щастить, — побажала Пет.— Хоч би де ти був.

Я дивився, як вона йшла до свого «шевроле», маленька, зграбна і така рідна. Потім сів у «фольксваген» і натис на стартер.

Я виїхав із своєї умебльованої квартири о шостій того самого вечора, не взявши майже нічого з собою: ні лиж, ні черевиків, свою улюблену м'яку куртку відправив у матерчатій сумці братові Пет, з яким ми мали один розмір. Хазяйці сказав, що вона може забрати мої книжки і все що схоче з інших речей. Вирушивши отак майже порожняком, обрав дорогу на південь, залишивши місто, де, як зрозумів тільки тепер, був щасливий добрих п'ять років.

У мене не було ніякої мети. Каннінгеймові я сказав, що спробую збагнути, чим займатися решту свого життя, а для вирішення цієї проблеми годилося будь-яке місто.

3

Я мав доволі часу, щоб поміркувати про своє майбутнє. Сам один, ніким і нічим не зв'язаний, без душевного смутку, в тому стані самотності, що, як вважають, сприяє філософським роздумам, я мчав на південь, перетинаючи все східне узбережжя Америки. Треба було подумати про мої стосунки з Пет Майнот; не виходило з голови й почуте колись на лекціях з англійської літератури: «Твій характер — це твоя доля, а досягнення і невдачі — наслідок твоїх чеснот і вад». У романі «Лорд Джім», який я, ставши дорослим, перечитував принаймні п'ять разів, герой гине тільки тому, що через душевну надломленість покинув корабель з бідняками на певну загибель. Зрештою він заплатив за боягузтво власним життям. Я завжди вважав, що така кара справедлива і неминуча. Я мчав на своєму маленькому «фольксвагені» вулицями Вашінгтона, Річмонда і Саванни, згадуючи цей роман. Але тепер книга мене вже не переконувала. Звичайно, я не був бездоганною людиною, але, зрештою, вважав себе порядним сином, чесним другом, сумлінним працівником, твердо дотримувався закону, намагався не виявляти ні жорстокості, ні люті, не наживати ворогів, був байдужим до влади, завжди ненавидів насильство. Я не спокусив жодної жінки, не обдурив крамаря, ніколи, окрім бійки на шкільному подвір'ї в десять років, не вдарив людини. Тим більше не покидав нікого на певну смерть. І все таки... Все-таки діждався того ранку в кабінеті доктора Райєна.

І якщо характер — то доля людини, хіба тридцять мільйонів європейців загинули під час другої світової війни через свій характер? Хіба через свій характер падали серед вулиці виснажені голодом мешканці Калькутти? Хіба характер був причиною загибелі у потоці лави тисяч жителів Помпеї?

Ні. Світом править інший закон — випадок. Так само, як у грі в кості або в карти. Відтепер я буду грати, довіряючись тільки своєму таланові. Можливо, міркував я, саме в цьому й полягає моє призначення, і все готове для того, щоб я його виконав. Можливо, моя нетривала кар'єра людини, що подорожувала північним небом, була помилкою, обхідним шляхом, і тільки тепер, повернувшись на землю, я стану на правильний шлях?

Прибувши до Флоріди, я став пропадати на перегонах. Спочатку все йшло добре; я виграв досить, щоб жити з комфортом і не піклуватися про роботу. Поки що я не уявляв собі, до чого міг би взятися. Тримався осторонь від людей, друзів не заводив, на жінок не дивився. На подив собі, я виявив, що мене до них і не вабить. Чи було це тимчасовим явищем, чи так буде завжди, мене не обходило. Зараз я справді не хотів ні з ким заходити в близькі стосунки.

З гіркою насолодою я заглибився в себе. Мене цілком удовольняли довгі сонячні пополудневі години на іподромах, обіди наодинці і вечори, які я проводив, вивчаючи ходу чистокровних коней та навички тренерів і жокеїв. Я мав також час на читання і поглинав безліч книжок у м'яких палітурках. Доктор Райєн казав правду, хвороба не заважала мені читати. Але я не знаходив у книжках нічого такого, що могло б допомогти мені або принаймні вразити.

Жив я по маленьких готелях, переїжджаючи з одного у другий, коли дехто з мешканців, звикнувши до мене, робив спробу заприятелювати зі мною.

Я виграв кілька тисяч доларів, а коли сезон скінчився, подався у Нью-Йорк. Там я не ходив на іподром. Мені набридли самі перегони. Я продовжував грати, але тепер через букмекерів. Якийсь час захопився театром і кіно, забуваючись там на кілька годин. Нью-Йорк — годяще місто для того, хто хоче побути на самоті. Тут найлегше в світі зносити самотність.

Але талан зрадив мене, і на початку зими я відчув, що повинен знайти якусь роботу, щоб забезпечити собі бодай харчування. Саме тоді вдруге пограбували портьє в «Св. Августіні».

Я підшив останій з рахунків за п'ятнадцяте січня. Минула третя година нової доби. Приємні роковини. Я встав, потягнувся. Хотілося їсти, і я дістав свій сендвіч і пляшку пива.

Я саме розгортав сендвіч, коли почув, що розчинилися двері чорного ходу і якась жінка швидко увійшла у вестибюль. Я потягнувся до вимикача, і яскраве світло залило приміщення. Повз моє віконце майже бігцем промайнула молода жінка. Вона була неприродно висока на товстенних платформах і надміру високих підборах.

Біле хутряне пальто і світла перука не лишали жодних сумнівів щодо характеру її занять. Це була повія, що прийшла опівночі з чоловіком із шістсот десятого номера. Я поглянув на годинник. Довгенько ж вона там пробула, її вигляд свідчив, що вони там не марнували часу. Жінка підбігла до