Стів Маккартер - Руйнуючи долі, Стів Маккартер

Старший обмірковував усі ці слова. І все це на тлі жахливих стовпів зі скелетами, що проносилися повз них. І що це за звірі такі, що цим займаються? Він скривився.

- Значить, ти везеш мене до поліоту на навчання. - констатував хлопець, сам собі здивувавшись.

- Так і є. - ствердно відповів Древен.

- І тобі багато про них відомо?

- Достатньо багато. Більше, ніж тобі, принаймні. - хмикнув вершник.

- Тоді я не розумію, як ти можеш не знати того, що до поліоту не можна прийти самому. Тебе туди можуть лише запросити.

Древен посміхнувся. Так, хлопець казав правду. Всі знають, що опинитися там можна лише одним шляхом. Але хто сказав, що його не запросили туди?

- Коли ти підростеш, то зрозумієш, що гроші керують світом. Твій поліот не є винятком. Хоча, звісно, мені довелося знайти обхідний шлях. Але це не важливо. У тебе є запрошення і ти перебуваєш у списках. Отже, з цього приводу можеш не хвилюватися.

Старший не знав, які почуття відчувати. Злість уже потроху згасла в ньому. Страх і туга ще горіли в серці. Туга за домом. Якийсь куточок його душі розумів, що він може й не повернутися. А тепер цей Древен розповідає йому про його справжню матір. І на що він сподівається? Адже Старший ніколи не бачив її. Як можна хоч якось ставитись до драйтла, якщо ти його не бачив ніколи? Але для самого його викрадача ця тема була явно близькою до серця. Старший задумався. Що, якщо Древен не бреше? Що, як скоро він опиниться у поліоті?

- Я зможу стати таким, яким був алхіміст? - це питання пролунало несподівано навіть для самого хлопчика.

Древен розсміявся:

- А ти вирішив не розмінюватися на дрібниці, так, малий?

- Що це означає? - спитав хлопчик, не зрозумівши жарту.

- Е… це означає, що ти все правильно вирішив. Якщо вже бути алхімістом, то тільки таким, яким був найвидатніший з них. Молодець, хлопче. Твоя мати завжди хотіла більшого. І попало ж їй… - він зітхнув і похитав головою. - Я їй казав, потонеш у цих болотах за роботою. Але вона не слухала. Вона будувала плани. Один син, два сини. Попрацювати, заробити грошей на продажі врожаю, найняти людей, аби самим не працювати. Перебратися жити ближче до поліоту. До синів. А коли вони вивчаться, то тоді і зовсім вона стане багатою жінкою.

Старший не перебивав. Для Древена було важливо виговоритись. Мабуть. Без різниці, адже самому йому не було чого додати. Можливо, зараз мрія пропливала десь поряд, простягаючи йому руку. Варто було тільки вхопитись. А як же мати, батько та брати? Нічого, він не назавжди поїде. Там будуть якісь дні, коли всіх відпускають додому. Ось зрадіють батьки. Старший усміхнувся. А як вони зрадіють, дізнавшись, що він навчається у поліоті! Вони будуть ним пишатися! Всім розповідати, що їхній син пішов стопами самого Алхіміста. Внутрішнє збудження, упереміш із хвилюванням, змусили Старшого забути про небезпеку землі, по якій вони скакали.

- У мене вже зад болить. - сказав хлопчина.

- Давай я тебе боком посаджу. Може, й поспати зможеш. Ти завтра маєш бути свіженьким. - відповів Древен і своєю могутньою рукою підняв Старшого у повітря.

Сидіти в такий спосіб стало набагато зручніше. Година була пізня, сил емоційних витрачено за один вечір на рік уперед, тому Старший заснув досить швидко.

Прокинувся він, лежачи на ковдрі, що була простелена на землі. В тіні від дерева. Древен сидів поруч і в невеликому казанку помішував варево, що приємно пахло. Він не привітався. Мабуть, чекав, доки Старший зробить це першим. Хоча в голові у хлопця й була каша, адже все так швидко сталося, і остаточної оцінки того, що, власне, сталося, він ще не дав, але Старший точно знав, що красти людей не можна. Це погано. Древен подивився на нього. Старший витримав погляд і не одвернувся. Потім Древен кивком вказав убік. Старший не поспішав дивитись у вказаному напрямку. Малий повернув туди голову тільки після того, як Древен зосередився на казанку, захоплений своєю юшкою. Старший відкрив рота. Три величезні багатоповерхові кам'яні будівлі стояли віддалік. Видно було їх до половини, дерева загороджували решту. Масивні чорні будинки. Навіть звідси можна розгледіти величезні вікна та сходові майданчики. Мало того, ще й на кожному поверсі розміщувався свого роду зовнішній коридор. Він проходив під дахом і йшов уздовж усієї будівлі по його периметру, обгороджений кам'яними поручнями заввишки до пояса будь-якому дорослому драйтлу. Йому ж, напевно, висота сягатиме шиї, якщо не вище. Старший оглядав кожну будівлю. Здалеку вони здавалися схожими одна на одну, але не були однаковими. Поки Старший не міг упіймати видиму різницю, але він точно знав, що вони відрізняються. Колись давно він бачив поліот. Того єдиного разу, що виходив із міста. Але той поліот був геть інший. Сірий, низький та будинків там стояло всього два. А паркан навколо нього був чи не вище самих споруд. Тут все було інакше. Таких високих споруд Старший ще ніколи не бачив. Плоскі покрівлі поліота мали невеликий нахил для стоку води. І снігу. Зараз краї дахів були зайняті чорними воронами, що невпинно кружляли довкола. Хлопчик був уражений тим, що побачив. Невже це все побудували самі алхімісти?

- Готово. Можна поїсти. - повідомив Древен.

Старший з небажанням відірвав погляд від поліота. Він глянув на чоловіка та на миски, які той тримав у руках.

- Нехай остигає, а ти поки одягнись. Нема чого в одній сорочці розшивати. - ставлячи миски на землю, сказав Древен.

Старший слухняно підвівся і взяв свій одяг. Тільки зараз він помітив, що коня немає.

- А де твій кінь? - натягуючи штани, поцікавився хлопчик.

Древен усміхнувся:

- Треба бути обережним. - сказав він. - Можливо, тебе шукатимуть. Тоді всім розкажуть про злодія на коні. Якщо нас побачать у місті, то зможуть упізнати.

Він втупив важкий погляд у хлопця.

- Ти ж розумієш, що ми підемо через місто? І там ти можеш зчинити галас.

- Ти мене зв'яжеш? - з острахом спитав хлопчик.