Анні Ксандр - Доля зовсім близько, Анні Ксандр

Завжди обирай мрію

Здавалося б, що тиша тривала занадто довго… Якби вона могла видати бодай якийсь звук, то це був би такий скриплячий, дратівливий писк, а за ним рипіння… Або ж то просто так сильно рипнули зуби Діани, коли вона почула слова Наталі.

— Ану повтори… — прошипіла блогерка, знервовано відкинувши на спину нарощене чорне волосся. Густо нафарбовані повіки затріпотіли, як ті метелики, але очі намертво були прикутими до розгубленої дівчини.

Наталя вже й сама пожалкувала, що спромоглася сказати таку дурню, але губи шепотіли все ті ж слова:

— Його не відновити… І… Я не знаю, як так сталося… Копії теж не робила… Думала встигну до твого приходу, але…

— Тоді давай я сама знайду людей і вони все зроблять! — ще більше занепокоїлась Діана, потягнувшись до ноутбука, але Наталя хвацько підхопила його й притулила до своїх грудей.

Мотнула декілька разів головою і важко зглитнула. Діана з недовірою примружила очі, оцінюючи письменницю. Вочевидь вона не вірила жодному її слову, проте влаштувати ще одну сцену на людях вона не ризикувала.

— Ти хоч розумієш, як підставила мене? — зверхньо запитала молодиця, насупивши ідеальної форми брови.

— Вибач…

— Вибач?! — пирскнула Діана, підхопившись на ноги. — Та я вже всім оголосила про новий блог!

Але одразу ж замовкла й озирнулась на десятки зацікавлених поглядів. Скривившись, підхопила свою сумочку і майже побігла до виходу. Тільки й було чути клацання її підборів.

Наталя ж досі відчувала, як тремтіли її руки, але не відпускала ноутбука від себе. Мабуть, це вперше їй довелося збрехати… Дівчина навіть сама не зрозуміла, як це сталося, але вже все зроблено і повертатися назад не було сенсу. Побачивши Діану сьогодні, в її голові досі лунали слова Коронації: «Не віддавай свою долю в чужі руки — сама керуй нею».

— Сама… Керуватиму… — бубоніла під носа Наталя, але з кожним словом підборіддя починало тремтіти, як і руки. Навіть відчула декілька вологих струмочків на щоках. Вона боялася, але не знала чого більше: прийнятого рішення, чи наслідків, які їй могла б влаштувати Діана.

Мабуть, так вона просиділа ще декілька хвилин, доки емоції не вщухли. Заховала ноутбук у сумку й подалась геть. Дорогою міркувала, як тепер пояснити мамі, що грошей за рукопис не буде? А може, завтра знову зателефонувати Діані й сказати, що вдалося відновити текст?

Хоча Наталя нізащо у світі не зізнається, що обманула… Краще вже брехати й далі, доки ситуація не виправиться і не забудеться.

— Так! — запевнила себе дівчина і завзято покрокувала додому.

Звісно, дорогою ще декілька разів обдумала своє рішення, а іноді й плануючи кожен наступний крок у разі, якщо Діана не повірить. 

З такими ваганнями дівчина навіть не помітила, як підходила до свого будинку. У квартиру ж заходила крадучись, немов той злодій. Але ж від мами нічого не приховаєш.

— Наталочко, це ти?

— Так, мам! — відгукнулась скидаючи кросівки.

— Як все пройшло? Діані сподобалося? — знову долинув мамин голос із кухні.

— Нормально… — відповіла без особливого ентузіазму і поквапилась у свою кімнату.

Та щойно Наталя сіла на ліжко, як в кімнату увійшла мама. Як завжди, волосся з рідкою сивиною, було зібране на потилиці у невеличкий хвостик, погляд втомлений, але усмішка така ж ніжна. Та й по очах Наталя бачила, що мама й без слів розуміла її спантеличений вираз обличчя. Мовчки підійшла і сіла поряд.

— Не сподобалося? — запитала зовсім тихо, відгорнувши з обличчя донечки світле волосся.

Наталя мотнула головою, але на маму не дивилась. Чомусь соромилася…

— Я не віддала їй рукопис… — зрештою вимовила зовсім тихо і подивилася на свої руки. — Перед зустріччю з Діаною, до мене підійшла дивна дівчина… І вона сказала мені, щоб я не віддавала свою долю в чужі руки, а щоб сама нею керувала… І…

— Вирішила прислухатися?

Наталя кивнула відчувши, як мамині руки обійняли її.

— Знаєш, — мовила Тамара, — я цілком погоджуюся з нею. Це твоя доля, твоє покликання… 

— Але я повинна дбати про тебе, а просто вірити в долю, в диво це… лише мрії.

Проте Тамара відсторонилася і зазирнула донечці в очі.

— Люба моя, гадаєш, мені хочеться бачити тебе зі згаслими мріями? Ні, мила моя, мені дають наснагу твої очі, які сяють цією мрією, а не гроші, яких завжди не вистачатиме… — Тамара ніжно провела долонею по щоці доньки й всміхнулася ширше, як вміла тільки мама. — Ти заслуговуєш отримати бажане. Не бійся ризикувати, навіть якщо до бажаного доведеться навколішки йти… Зі мною все буде добре, але буде ще краще, якщо я знатиму, що ти доб’єшся бажаного успіху.

Наталя з вдячністю пригорнулася до мами, подумки даючи собі слово, що цього разу вона не злякається і мама неодмінно нею пишатиметься.

Ввечері, замість того, щоб спати чи колупатися в набридливих думках відносно Діани, Наталя допрацювала текст відповідно вимог конкурсу і написала заяву на участь. Перед надсиланням матеріалу хвилювалася, як ніколи. Навіть промайнула думка, що вже майже закінчується приймання робіт і навряд чи її рукопис буде розглянуто… Але дзвоном відлунювалися слова Коронації й, притуливши ліву руку до грудей, дівчина натиснула заповітну клавішу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍