Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

атмосферу фронтиру з дизайнерським шедевром — пластиковими колодами біля входу. Ще декілька миль, і ми дісталися Ґетлінбурґа — туристичного містечка, чия карнавальна атмосфера ви­явилася доволі стриманою, якщо зрівняти з тим, що довелося побачити на трасі. Містечко виросло біля самісінького підніжжя гір. І хоча тутешні мотелі й магазини ревно змагалися за увагу гостей, однак вони не мали шансів проти природної пишноти, що височіла перед нами.

Ми залишили містечко позаду та опинилися в іншому світі. Дорога звивалася поміж крутих лісистих схилів, вони змикалися навколо, занурюючи подорожніх у тінь. Смокі-Маунтінс, один з хребтів величних Аппа­лачів, тягнуться вздовж кордону між Теннессі та Північною Кароліною, охоплюючи площу вісімсот квад­ратних миль. Тепер це Національний парк, та я, визираючи крізь вікно машини, зловив себе на думці, що природі байдуже до таких високих відзнак. Людина майже не торкалася цього дикого краю. Мешканець залюднених Британських островів, я не міг не захоп­люватися їхньою приголомшливою величчю.

Машин на трасі поменшало. За кілька тижнів тут буде гамірно, але зараз, на початку весни, ми майже не бачили інших автомобілів. Проїхавши ще кілька миль, Том повернув на бічну гравійну дорогу.

— Мабуть, уже недалеко, — він звірився з дисплеєм навігатора на панелі керування та вдивився в дорогу попереду. — Приїхали.

На знакові біля вузької дороги було написано «Хатини Шредера, №№ 5—13». Том повернув біля знака. Автоматична коробка передач трохи скаржилася, поки ми підіймалися схилом. За деревами з’явилися пологі дахи хатинок, розташованих доволі далеко одна від одної.

Обабіч дороги попереду нас вишикувалися машини поліції та автомобілі без спеціального маркування — я зрозумів, що вони належать представникам БРТ. Коли ми наблизилися, шлях перегородив поліціянт, який притримував приторочений до пояса револьвер. Том зупинився, опустив вікно, але офіцер не дав йому й слова сказати.

— Не мона вам сюда, сер. Тра розвернутися та їхати звідси.

Акцент був суто південний, а його чемність сама могла правити за зброю, непримиренна й непохитна. Том усміхнувся:

— Усе правильно. Перекажіть, будь ласка, Денові Ґарднеру, що приїхав Том Ліберман.

Офіцер відійшов на кілька кроків і заговорив по рації. Яка б не була відповідь, вона його переконала.

— Гара. Ставте машину тутай, де решта.

Том так і зробив. Ми припаркувалися. Моя нервозність тим часом перетворилася на справжню тривогу. «І то не дивно, — заспокоював я себе, — звісно, нерви розхиталися. Після поранення ще не повністю віді­йшов, і працювати над розслідуванням справжнього вбивства геть не планував».

— То ти певний, що мені можна сюди? — запитав я. — Не хочу нікому очі мозолити.

Том не переймався:

— Не хвилюйся. Якщо хтось питатиме, ти зі мною.

Ми вийшли з машини. Після міста повітря, насичене ароматами польових квітів і суглинку, здавалося особливо свіжим і чистим.

Надвечірні сонячні промені пробивалися крізь гілки, висвічуючи ще не розкриті зелені бруньки, наче великі смарагди. На цій висоті, у тіні дерев, було досить прохолодно, тому нас здивував вигляд чоловіка, який ішов назустріч. Вбраний у костюм з краваткою, він ніс піджак перекинутим через руку, його блідо-блакитну сорочку вкрили темні плями поту. Розгарячіле обличчя почервоніло. Він потис Томові руку:

— Дякую, що приїхав. Я не знав, чи ти вже вийшов з відпустки.

— Саме повернувся.

За тиждень до мого прибуття Том із Мері приїхали з Флориди. Він зізнавався, що ніколи в житті так не нудився.

— Дене, познайомся з доктором Девідом Гантером. Доктор проходить стажування в нас на полігоні. Я сказав, що він може приїхати зі мною.

Це було твердження, а не запитання. Співрозмовник Тома обернувся до мене. Я б дав йому за п’ятдесят. Обвітрене виснажене обличчя, вкрите глибокими зморшками. Посивіле, коротко підстрижене волосся, боковий проділ, немов під лінійку.

Він простягнув руку. Стискання міцне, наче виклик, суха мозолиста долоня.

— Ден Ґарднер, відповідальний помічник спеціального агента. Радий бачити.

Я вирішив, що його звання еквівалентне посаді старшого слідчого у Великій Британії. Він говорив у ніс, як більшість тут, у Теннессі. Але зовнішня легкість спілкування виявилася оманливою. Гострий погляд оцінював мене. Формував судження.

— То що тут у вас? — запитав Том, відчиняючи багажник і дістаючи свій кейс.

— Дай мені, — я витяг валізку з багажника. Шрам шрамом, але я все одно був у кращій формі, ніж Том. Він цього разу не заперечував. Агент БРТ озирнувся на стежку між деревами.

— Труп у хатині. Менеджер уранці знайшов.

— Точно умисне вбивство?

— О, так.

Він далі не пояснював. Том з цікавістю глянув на нього, але продовження не вимагав.

— Якісь документи є?

— Гаманець із кредитними картками та водійським посвідченням. Але ми не можемо сказати, чи вони належать жертві. Тіло вже таке розкладене, що з фотографій користі немає.

— Є якісь думки з приводу того, скільки часу воно тут? — запитав я не подумавши.

Ґарднер насупився, а я нагадав собі, що моя роль сього­дні — помічник Тома.

— Я взагалі-то сподівався, що ви нам це зможете сказати, — відповів агент БРТ більше Томові, ніж мені. — Патологоанатом ще тут, але він мало що може прояснити.

— Хто патологоанатом? Скотт? — запитав Том.

— Ні, Гікс.

— А.

У цьому «А» вчувалося багато чого, тільки не схвалення. Але я тепер, власне, більше переймався тим, як він підійматиметься гірською стежкою.

— Секунду, — перепросив я.

Сів на його валізку та вдав, наче зашнуровую черевика. Ґарднер, здається, роздратувався, але Том з полегшенням перевів подих, вдаючи, що протирає окуляри. Він примружився на те, як потемніла від поту сорочка агента.

— Дене, сподіваюся, ти не проти, що я питаю, але з тобою все гаразд? Здається, тебе трохи… лихоманить.

Ґарднер глянув на свою вологу сорочку, наче щойно помітив.

— Скажімо, там трохи гаряче. Самі побачите.

Ми знову рушили. Стежка вирівнялася, коли ліс розступився, відкриваючи невелику, засипану гравієм галявину, зарослу бур’янами. Від неї розгалужувалися інші стежки, кожна з яких вела до будиночків, ледь помітних серед дерев. Той, до якого ми прямували, стояв на віддаленому краю галявини, окремо від інших. Невеличка хатина, обшита вицвілими від сонця й дощу дошками. Доріжку, що вела до дверей, перегородила яскраво-жовта стрічка з написом великими жирними чорними літерами «ПОЛІЦІЯ. НЕ ПЕРЕТИ­НАТИ». Навколо панувала звичайна метушня.

Уперше я був на місці злочину в США. Більшість обставин скидалися на ті, до яких я звик удома, але дрібні відмінності створювали враження чогось