Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми підійшли, він обернувся. Тонкий рот розтягнувся в усмішці: упізнав Тома. Але усмішка була невесела.
— А я собі гадав, коли ви з’явитеся, Лібермане.
— Щойно мені подзвонили, Дональде, — відповів Том.
— Дивно, як це вам ще потрібні якісь дзвінки. Ви ж, мабуть, цей сморід від самого Ноксвілла чули.
Він захихотів, байдужий до того, що ніхто цього жарту не оцінив. Я здогадався, що перед нами Гікс — той самий патологоанатом, про якого казав Ґарднер. Співрозмовниця Гікса, молода жінка, була струнка й підтягнута, мов гімнастка. Вона трималася із військовою виправкою, яку підкреслювали темно-синій піджак зі спідницею та коротко підстрижене темне волосся. Жодного макіяжу, та вона й не потребувала його. Лише рот відрізнявся від строгого образу: повні й вигнуті губи натякали на чуттєвість, яку вона начебто намагалася заперечити.
Погляд сірих очей на мить зупинився на мені, оцінюючи тверезо й безвиразно. Зіниці так і сяяли на злегка засмаглому обличчі.
Ґарднер коротко познайомив нас:
— Томе, це Діана Джейкобсен. Якраз приєдналася до Відділу польових розслідувань. Вона вперше залучена до розслідування вбивства, а я дуже розхвалив і тебе, і дослідний полігон, тож не підведи мене.
Діана простягла руку, проігнорувавши спробу Ґарднера пожартувати. На теплу усмішку Тома відповіла дуже стримано й холодно. Я не зрозумів, чи то вона від природи така, чи просто занадто старалася поводитися професійно.
Гікс глянув на Тома й досадливо пересмикнув ротом. Він зрозумів, що я дивлюся на нього, і роздратовано ткнув підборіддям у мій бік:
— А це хто? — так, наче мене тут і не було.
— Я Девід Гантер, — питання було не до мене, але я відповів. Якось здогадався, що руку подавати сенсу нема.
— Девід наразі працює з нами на полігоні. Він люб’язно погодився мені допомогти, — сказав Том.
«Працює з…» — то було перебільшення, але я не збирався заперечувати цю невеличку брехню.
— Він британець?! — вигукнув Гікс, почувши мій акцент. Моє обличчя палало. Холодний погляд молодої жінки знову зупинився на мені. — Ви вже туристів сюди запрошуєте, Ґарднере?
Я знав, що моя присутність може викликати певні збурення, те саме сталося б за присутності чужоземця під час розслідування у Великобританії, але все одно поведінка Гікса мене дратувала. Нагадавши собі, що я тут із Томом, стримався й не відповів. Та й Ґарднер не дуже хотів таке вислуховувати. Том вирішив утрутитися:
— Доктор Гантер тут на моє запрошення. Він один з найкращих кримінальних антропологів Великої Британії.
Гікс недовірливо фиркнув.
— Хочете сказати, у нас своїх не вистачає?
— Я хочу сказати, що ціную його досвід, — спокійно відповів Том. — А зараз, якщо ми все обговорили, я б узявся до справи.
Гікс знизав плечима із перебільшеною ввічливістю:
— То вперед. Повірте, вам тут зрадіють.
Він попрямував до машин. Залишивши агентів БРТ перед хатиною, ми з Томом відійшли до розкладного столу, де стояли коробки з одноразовими комбінезонами, рукавичками, черевиками й масками. Я перевірив, чи нас не чують.
— Томе, слухай, мабуть, це не така вже й хороша ідея. Я в машині почекаю.
Він усміхнувся:
— Не зважай на Гікса. Він працює в морзі в Медичному центрі Університету Теннессі, то ми часом перетинаємося. Гікс ненавидить, коли до нас звертаються в таких ситуаціях. Частково — через професійні ревнощі, але здебільшого через те, що цей чолов’яга — просто гівнюк.
Я знав, що він намагається мене заспокоїти, але все одно було якось ніяково. Я звик працювати на місці злочину, проте чітко усвідомлював, що тут мені не раді.
— Я не знаю… — почав я.
— Це не проблема, Девіде. Ти робиш мені послугу. Справді.
Що ж, так і буде, але мене й надалі гризли сумніви. Я знав, що маю дякувати Томові, адже небагатьом британським експертам-криміналістам пощастило працювати на місці злочину в Штатах. Але чомусь нервував дедалі більше. І це навіть не через ворожість Гікса. Колись мені й гіршу доводилося терпіти. Ні, тут щось у мені. За ці кілька місяців я, здається, втратив не тільки селезінку, але й упевненість у собі.
Ну ж бо, берися до справи! Не можна підводити Тома.
Ґарднер підійшов до столу, коли ми розривали пластикові пакети з комбінезонами.
— Ви можете роздягнутися до трусів, а тоді вже вдягати комбінезони. Там досить парко.
Том пирхнув:
— Я не роздягався на публіці зі шкільних часів. І не збираюся починати зараз.
Ґарднер ляснув комаху, що дзижчала біля обличчя.
— Не кажіть, що я вас не попередив.
Я не поділяв скромності Тома, але все одно наслідував його приклад. Мені й так було ніяково — не вистачало ще привселюдно роздягатися до трусів. До того ж ще тільки весна, і сонце вже сідає. Що там за пéкло в тій хатині?
Ґарднер порпався в коробках і нарешті знайшов баночку з ментоловим розчином. Мазнув собі під носом і запропонував Томові.
— Стане у пригоді.
Том відмовився.
— Ні, дякую. Мій нюх уже не такий, як раніше.
Ґарднер мовчки простягнув мені банку. Зазвичай я таким теж не користуюся. Як і Том, я знайомий із запахом тління, а пропрацювавши весь минулий тиждень на полігоні, і справді добряче до нього звик. Проте взяв баночку й намастив запашний вазелін над верхньою губою. Від їдких випарів одразу засльозилися очі. Я глибоко вдихнув: нерви геть розходилися. Що, в біса, тобі робиться? Поводишся, наче воно в тебе вперше.
У спину припікало, я чекав, коли приготується Том. Низьке сліпуче сонце пливло між верхівок дерев, повільно наближуючись до вечора. Я нагадав собі: що б тут не сталося, світило знову засяє вранці.
Том закінчив застібати комбінезон і весело всміхнувся.
— Ходімо, поглянемо, що тут у нас.
Натягнувши латексні рукавички, ми піднялися зарослою стежкою до хатини.
Розділ 3
Двері хатини були зачинені. Ґарднер зупинився перед входом. Піджак він покинув біля коробок з комбінезонами, де натягав пластикові бахили й рукавички. Зараз, перед дверима, він надягнув білу хірургічну маску. Я помітив, як він глибоко вдихнув, перш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт», після закриття браузера.