Arachne - Гарбузовий кошмар , Arachne

Ніч опустилася на Рейвенсфолл, і темрява ніби поглинула все навколо, залишивши лише слабке світло ліхтарів на вулицях і мерехтіння повного місяця, що пробивається крізь хмари. Джек, Тобі і Сара, міцно стискаючи в руках книгу із заклинаннями, крокували звивистою дорогою, що вела до старого цвинтаря на околиці міста. Вони знали, що їхня мета — магічна свічка, захована серед старих могил. Ця свічка - єдиний предмет, здатний зупинити демона і зруйнувати стародавнє прокляття.

— Я не вірю, що ми справді це робимо, — пробурмотів Тобі, оглядаючись на всі боки, ніби хтось ось-ось з'явиться з темряви.

- У нас немає вибору, - відповів Джек, намагаючись не показати страху. — Якщо ми не знайдемо свічки до півночі, все місто може опинитися під владою демона назавжди.

Сара йшла поруч, її погляд був зосереджений і серйозний.

— Просто будьте напоготові. Це не просто прогулянка. Ми вже бачили, на що здатні ці монстри.

Дорога до цвинтаря ставала все вужчою і звивистою, густі дерева з вигнутими гілками нависали над ними, наче намагалися схопити своїм суком. У повітрі лунав зловісний холод, що змушував друзів тулитися під куртками. Раптом вітер різко посилився, роздмухуючи листя, і морок став ще густішим.

- Дивіться! — скрикнула Сара, показуючи вперед.

З темряви, прямо на них, випливала група гарбузів, що ожили. Їхні очниці палали зловісним червоним світлом, а роти були скривлені в жахливі усмішки. Вони не просто котилися землею, вони рухалися цілеспрямовано, піднімаючись на корявих лозах, що нагадували криві ноги.

- Чорт! — вигукнув Тобі, задкуючи назад. - Що тепер?

— Тікаємо! — крикнув Джек, схопивши Сару за руку і попрямував углиб лісу, туди, де стежка вела до цвинтаря.

Вони кинулися вперед, лавіруючи між деревами, але гарбуза не відставали. Їхні злісні крики і скрегіт лоз звучали все ближче. З кожним кроком вони відчували, як страх наростає, немов це не просто гонка за їхніми життями, а втеча від неминучої долі.

— Нам треба позбутися їх! - прокричала Сара, озираючись. — Інакше вони нас наздоженуть!

- Але як?! - Вигукнув Тобі, відчуваючи, як його ноги починають підкошуватися від втоми.

Джек раптом згадав одну зі сторінок книги, яку вони забрали з пекарні. Там було заклинання проти нижчих демонів. Він вихопив книгу з рюкзака, гарячково перегортаючи сторінки.

- Ось воно! - прокричав він. - Я спробую це!

Він зупинився, вихопивши з кишені невеликий шматок крейди, який завжди носив із собою для таких випадків. Швидко намалювавши коло землі, Джек прошепотів стародавні слова, що були зазначені у книзі. Раптом з кола спалахнуло світло, а гарбузи, наче натрапивши на невидиму стіну, зупинилися. Їхні вогняні очі завмерли, а злісні усмішки змінилися гримасами жаху.

- Вийшло! — вигукнула Сара. - Джеку, ти зробив це!

— Поки що так, — видихнув він, намагаючись заспокоїти подих. — Але вони скоро повернуться. Ми маємо йти далі.

Вони знову кинулися в дорогу, тепер уже без переслідування, але почуття тривоги не залишало їх. Незабаром за деревами з'явилася кована огорожа старого цвинтаря. Висока металева брама була покрита іржею і рипіли від найменшого дотику вітру.

- Ми на місці, - з полегшенням видихнув Тобі. — Але де ж знайти цю свічку?

— У книзі було написано, що вона захована в одній із найдавніших гробниць, — нагадала Сара, оглядаючи старі надгробки та склепи, розташовані по всій території. — Але ж тут стільки могил! Як ми її знайдемо?

Джек дістав книгу і знову почав гортати сторінки, намагаючись знайти хоч якусь підказку. Раптом він завмер, дивлячись на один малюнок.

— Тут сказано, що свічку охороняють духи цвинтаря. Вони покажуть шлях, але тільки тому, хто чистий душею.

— Чистий душею? — Тобі озирнувся на надгробки. - Це ще що означає?

Але перш ніж будь-хто встиг відповісти, навколо них почався дивний шепіт. Він виходив від усіх боків, ніби невидимі голоси обговорювали їхню присутність. Повітря стало ще холоднішим, і раптом з тіні почали з'являтися кажани — вони здійнялися в повітря з мертвих дерев і закружляли над головами хлопців.

- Обережно! — скрикнула Сара, пригинаючись, коли одна з кажанів пролетіла надто близько до її обличчя.

Джек, схопивши книгу міцніше, відчув, як дивна сила почала тягнути його вперед. Його ноги рухалися самі по собі, ніби хтось спрямовував його до певного місця.

— Ідіть за мною! - вигукнув він, не обертаючись.

Тобі і Сара пішли за ним, і незабаром вони опинилися перед старою, напівзруйнованою гробницею, вкритою мохом та віковими тріщинами. Навколо неї вихором кружляли кажани, як вірні варти.

- Тут, - прошепотів Джек, відчуваючи, як все його тіло вібрує від дивного напруження. - Вона тут.

Вони обережно наблизилися до дверей гробниці, і щойно Джек доторкнувся до неї, старі кам'яні двері з гуркотом відчинилися. Всередині, серед вікових тіней, мерехтіло тьмяне світло. На п'єдесталі в центрі кімнати стояла та сама свічка — вкрита стародавніми символами, вона горіла рівним, спокійним вогнем.

— Це вона, — прошепотіла Сара, відчуваючи, як її серце сповільнюється. - Магічна свічка.

- Тепер залишилося тільки забрати її і зупинити демона, - тихо додав Тобі, роблячи крок уперед.

Але як тільки Джек простягнув руку до свічки, земля під ними затремтіла, і з тіней навколо гробниці почали з'являтися постаті. Це були старі, давно забуті парфуми, які колись мешкали на цьому цвинтарі. Їхні тіла були напівпрозорими, але очі горіли яскравим світлом.

- Не чіпайте свічку! — їхні голоси пролунали луною по гробниці. — Ви маєте довести, що гідні її сили.

Тепер перед Джеком, Тобі та Сарою стояло ще одне завдання — переконати цих стародавніх вартових, що вони прийшли за свічкою з добрими намірами, інакше їхня місія може закінчитися прямо тут, на цьому клятому цвинтарі.

Стародавні сторожі, що повільно вимальовувалися з напівтемряви, виглядали як примарні силуети, наче виткані з самої темряви. Їхні тіла ширяли над землею, оповиті примарними білими туманами. Обличчя були позбавлені чорт, крім очей — блискучих крижаним світлом, яке пропалювало до глибини душі кожного, хто насмілювався на них поглянути. Їхні голоси були старовинними, немов луна, принесена із забутих століть, і звучали так, ніби говорили одночасно і пошепки, і гучною луною: