Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

національне питання вплинуло на формування програмових засад цієї партії. Воно залишалося другорядним. Ленін з цього приводу зауважував: «Робітничий клас менш за все може створити собі фетиш з національного питання, бо розвиток капіталізму не обов'язково пробуджує до самостійного життя всі нації (курсив наш. — Авт.)». Однак більшовики використовували цей рух у власних цілях. Адже, за словами того ж таки Леніна, такий підхід був органічним для марксистів: «У порівнянні з „робітничим питанням“ підпорядковане значення національного питання не підлягає сумніву для Маркса. Але від ігнорування національних рухів його теорія далека, як небо від землі».

Потреба використання національного руху була врахована ще в програмі РСДРП 1903 р. У ній відзначалося, що «РСДРП ставить своїм найближчим завданням повалення царського самодержавства та зміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечила б...» Далі називалися 14 головних характерних рис конституції демократичної республіки, серед яких була й така: «9. Право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави». У роз'ясненні свого бачення програми російських соціал-демократів у національному питанні, яке Ленін написав напередодні з'їзду, він зауважував: «Соціал-демократія, як партія пролетаріату, ставить своїм позитивним головним завданням сприяння самовизначенню не народів та націй, а пролетаріату в кожній національності». Якщо врахувати, що навіть на українській етнічний території серед робітників українці становили меншість, то стає зрозумілим суто декларативне значення такого «права на самовизначення».

Слід визнати, що Російська соціал-демократична робітнича партія (причому обидва її крила — як більшовицьке, так і меншовицьке), проголошуючи право на самовизначення за усіма націями, що входять до складу держави, бачила його в «широкому місцевому самоуправлінні для тих місцевостей, котрі відрізняються особливими побутовими умовами та складом населення». Схожі настанови, у яких теж ішлося про потребу врахування «місцевих особливостей» чи надання «культурної автономії», тією чи іншою мірою були наявні в політичних програмах багатьох партій. Це зайвий раз свідчить про актуальність у тогочасному суспільстві, насамперед на «окраїнах» Російської імперії, національного питання. Його вага в протестному рухові не знизилася і після поразки революції 1905—1907 рр. Бажаючи виділитися серед інших загальноросійських політичних партій більшовицьке керівництво за ініціативою Леніна вирішило означити свою особливу позицію в цьому питанні.

Улітку 1913 р. Ленін написав «Тези з національного питання», ключовим у яких було таке положення: «§ нашої програми (самовизначення націй) не можна тлумачити по-іншому, окрім як у розумінні політичного самовизначення, тобто права на відокремлення і створення самостійної держави». Потребу розширеного тлумачення цього пункту зумовив, за словами Леніна, як «грубо войовничий та чорносотенний націоналізм царської монархії», так і «пожвавлення буржуазного націоналізму — і великоруського (П. Струве, „Русская Молва“, „прогресисти“ тощо), і українського, і польського (антисемітизм народової „демократії“), і грузинського, і вірменського і т. ін.». Інакше кажучи, теза про «право на відокремлення» у більшовицьких програмових документах виникла через усвідомлення (перш за все Леніним) потреби належним чином відреагувати на втягування дедалі ширших верств суспільства в національно-визвольний рух та на спроби царату силовими методами запобігти його розвитку. Ця пропозиція Леніна була реалізована в так званій «Серпневій (літній) 1913 р. нараді ЦК РДСРП з партійними робітниками», яку було так названо для конспірації, оскільки реально вона відбулася 6—14 жовтня (23 вересня — 1 жовтня) 1913 р. в селі Пороніно, де на той час жив Ленін.

У праці «Про право націй на самовизначення», написаній у лютому—травні 1914 р., Ленін заднім числом, але доволі аргументовано переконував своїх прихильників та опонентів, що «право на відокремлення» було наявним і в програмі 1903 р. Імовірно, через не схоже із ленінським розуміння положення про «право націй на самовизначення» іншими більшовиками, теза про перманентну наявність у програмі РСДРП «права на відокремлення» не закріпилася. Навіть у ранній радянській історіографії визнавалася принципова новизна рішення 1913 р. Так, приміром, характеризуючи його 1930 р. відомий партійний та державний функціонер Семен (Шимон) Диманштейн відзначав: «Довоєнний період завершився цілковитим обґрунтуванням нами наших розбіжностей у національному питанні з меншовиками, яке отримало своє відображення у формулюванні нового програмного пункту з національного питання (курсив наш. — Авт.): до старого формулювання пункту програми 1903 р. про право націй на самовизначення було додано, що під цим розуміється право на відокремлення та утворення самостійної держави, — положення, що рішуче заперечувалося меншовиками». Це положення не зазнало змін у працях радянських істориків при подальших змінах в описі минулого. Приміром, укладачі повного зібрання творів В. Леніна (це вже брежнєвський період історії СРСР) теж зазначали, що «друга частина гасла була вперше сформульована в партійному документі» саме 1913 р.

Публічне визнання більшовиками «права на відокремлення» не означало, як це не парадоксально звучить, визнання можливості чи хоча б нейтрального ставлення до практичного втілення цього права. У резолюції тієї ж поронінської наради 1913 р. відзначалося, що політичні, професійні, кооперативно-просвітницькі та інші організації в інтересах «пролетаріату» мають бути єдиними для усієї держави, тобто Російської імперії. Інакше кажучи, заперечувалося «право на існування» таких об'єднань, які, власне кажучи, гіпотетично могли б стати організаційною силою в реалізації «права на відокремлення». У тій же резолюції відверто наголошувалося: «Питання про відокремлення неприпустимо змішувати з питанням про доцільність відокремлення тієї чи іншої нації».

У датованому 6 грудня 1913 р. листі до свого соратника по більшовицькій партії Степана Шаумяна Ленін так роз'яснив причини появи цього пункту в програмі: «Право на самовизначення є виняток з нашої загальної настанови централізму. Виняток цей безумовно необхідний перед обличчям чорносотенного великоруського націоналізму [...]. Але виняток не можна тлумачити розширено. Нічого, абсолютно нічого окрім права на відокремлення тут немає і бути не може». Тобто право на відокремлення стало не метою, а лише засобом зміцнення власних позицій у політичних баталіях, стимулятором революційного процесу в країні, інструментом боротьби з іншими політичними силами.

Обґрунтовуючи згодом рішення наради, Ленін підкреслював: «З точки зору демократії [...] визнання права на відокремлення зменшує небезпеку „розпаду держави“». «Право на відокремлення» Ленін бачив як одне із загальнодемократичних прав «буржуазної» республіки. Наявність (але не реалізацію!) такого права він називав необхідною передумовою такої бажаної для більшовиків централізації: «Ми вимагаємо свободи самовизначення, тобто свободи відокремлення не тому, що ми мріяли про господарське роздроблення чи про ідеал дрібних держав, а навпаки — тому, що ми хочемо великих держав і зближення, навіть злиття націй, але на справді демократичній, справді інтернаціоналістській базі, що немислима без свободи відокремлення». Щоправда, це було сказано в запалі боротьби із супротивниками «права на відокремлення». До того ж, за Леніним, такого права могли вимагати лише «соціал-демократи гноблячої нації, особливо так званих великих держав».

Невдовзі після внесення