Сергій Клемін - Легка пробіжка, Сергій Клемін

Вони всі мертві. Мертвіше не буває.

Боже, подумала Лінда, як взагалі у цьому дивному «бермудському трикутнику» Єва Бун знайшла своє щастя та радість життя: як взагалі можна спати спокійно після цього! Лінда вирішила, що залишатися на одному місці – не найкраща ідея, треба йти далі. Одне її заспокоювало – до цього містечка вона більше не повернеться. Її безмірна допитливість дуже дорого їй обходиться.

Лінда тихо пішла вперед.

Жодних переслідувачів вона більше не зустріла. Вони ніби провалилися в яму, хоча містечко було невелике. У якийсь момент її навіть відвідала кумедна думка про те, що вона теж стала однією з мешканок міста, що бігають туди-сюди. Одним словом, треба бігти звідси, щоб залишитися в місті, – спробувала пожартувати якась частина її «Я», але цей жарт був недоречним.

Минуло близько години. Лінда пошкодувала, що не встигла вчора зарядити свій улюблений iPhone; тепер вона готова була випити море за можливість подзвонити Гаррі, щоб розповісти йому все, що їй довелося пережити в цьому тихому вирі під назвою Оазис Хілл.

Вона повернулася на центральну площу, де, як і раніше, нікого не було. Легкий теплий вітерець тріпав її волосся. Вона знову озирнулася. Дивно все це, до чортиків дивно!

Навпроти старого блідо-червоного церковного собору розташувалися в ряд магазинчики: переважно, це були квіткові. Лінда зазирнула до сувенірної крамнички. Там продавалися hand made, прикраси та різні вироби місцевого виготовлення. Вона обрала яскраву мініатюрну фігурку у вигляді метеорита, але продавця на місці не було. Магазин був повністю порожній. Натомість лежала записка з проханням залишити потрібну суму біля каси. Хто б сумнівався? – подумала Лінда. Схоже, у місті постійна обідня перерва.

Не довго думаючи, Лінда покірно залишила гроші і вийшла надвір. Вона йшла вздовж магазинів, доки не натрапила на місцеву перукарню. Скляні двері з дотепним написом «Залиш своє волосся, той, хто сюди входить» були широко відчинені. Дивно, що місця для стрижки волосся взагалі тут працюють з огляду на те, що жителі ховаються по будинках. Можливо, ховаються. Вона точно не знала. Втім, наступної секунди Лінда подумала, що всьому має бути своє пояснення. Якщо не Єва, то її приятель щось розповість. Як підказувала їй жіноча інтуїція, все виявиться до непристойності банальним та повсякденним, як це зазвичай буває. За дверима всередині, як і слід було очікувати, нікого не було. Лінда зупинилася навпроти великого дзеркала. Випадково зазирнула в нього і... ніби провалилася в хаос.

Якоїсь миті вона завмерла, як статуя.

Світ закрутився у її очах барвистим калейдоскопом. Дихання стало важким, а серце було готове вирватися з грудей. Вона зовсім не помітила, як фігурка випала з її рук і з тріском розбилася. Хвиля жаху, наче тремтячий електричний струм, пробігла по всьому тілу. Її віддзеркалення! ЇЇ ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ, ЇЇ ЧОРТОВЕ ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ! На неї дивилася жінка похилого віку років сорока восьми. Сухе, ламке волосся пронизала перша сивина. На її обличчі були розкидані, як гриби після дощу, виразні та глибокі зморшки, які відбивали її втомлений, змучений вигляд. Де-не-де шкіра обвисла і втратила колишню пружність. Жінка постаралася посміхнутися, але в дзеркалі відобразилася натягнута та сумна посмішка. Лінда була вражена. Вона схопила фен і зі злості кинула його в широке дзеркало, яке відразу розлетілося на міріади дрібних блискучих уламків. Вона з жахом кинулася геть. Не помічаючи, куди біжить, вона раптово зіткнулася з Гаррі, потрапивши до його обіймів. Схоже, він теж був наляканий. Таким вона ніколи його не бачила.

– Воно краде наш час, – проторохтіла Лінда, і її голос здавався уособленням безумства. – Воно краде нашу молодість. Воно краде… краде!

– Лінда.

– Це місто прокляте! Це місто мерців!

– Лінда, послухай мене!

Її очі виглядали, як два порожніх вікна.

– Місто мерців! Місто…

– Лінда, Лінда, я не розумію, що тут відбувається, – говорив Гаррі, і вона бачила, як шкіра звисала на його обличчі, на яке падав сивий чубчик волосся. – Але нам треба їхати звідси.

– Ми обидва постаріли… за одну ніч. Це місто мерців, – повторювала вона, немов п’яна.

– Послухай мене, ми маємо їхати!

– Добре, – погодилася вона, і їй стало трохи легше, – збираємо речі і в машину.

Коли вони дісталися свого сірого Volkswagen, з’ясувалося, що хтось витяг звідти свічки запалювання і пошкодив акумулятор. Гаррі відкрив гараж і побачив там цілком робочий пікап – машину темно-синього кольору, на якій, мабуть, ніхто не збирався їздити. Пікап, ніби чекав на свого водія. На кухні Лінда випадково помітила смартфон Єви, з яким, судячи з усього, було все гаразд. Він чудово приймав повідомлення та дзвінки. Виходить, що стара подруга обманювала її. Обманювала із самого початку. Гнів переповнював її. Вона кинула свої речі в машину і сіла сама. Не можна було гаяти ні хвилини.

Пікап із ревом рвонув із місця, залишаючи за собою великий шлейф білого диму. Здавалося, грізний звук машини зловтішно розрізав тканину панівної тиші і безмовності цього спокійного міста. Махіна летіла головною вулицею в бік виїзної дороги. Ранкове місто було майже порожнім, лише зрідка деякі люди виглядали зі своїх будинків і дивилися на машину, як на корабель-привид.

– Тримайся, Лінда! Тримайся міцніше! – квапливо говорив Гаррі, дивлячись на дорогу.