Сергій Клемін - Легка пробіжка, Сергій Клемін

Лінда уважно подивилася їй в очі. І вони обійнялися.

– Ах, ти, стара сучка, я так тобі рада. Давно не бачилися.

Обидві посміхнулися.

– Я теж дуже скучила, чорт тебе забирай.

Потім Єва підійшла до Гаррі і обняла його. На кухню увійшов високий чоловік середнього віку з невеликою темною бородою і кучерявим волоссям.

– Знайомтеся, Лінда, Гаррі, це – Алекс. Мій давній друг, – радісно брязкотів голос Єви. Вона підвела його до Гаррі, потім до Лінди. Вони потиснули один одному руки і сіли разом за столом. Засвітилися свічки, було розлито по келихах вино. На столі з’явилися блюда з м’ясом і квасолею, але вінцем вечірнього столу був святковий вишневий пиріг. Вечір пройшов у дружній атмосфері. У той момент Лінда подумала, що, мабуть, не варто було так хвилюватися, поки вони добиралися цією чортовою дорогою. Все-таки гарне спокійне місто, далеко від галасливої суєти, та й час, як здалося, тут плине якось по-іншому. Схоже, тут справді тиха гавань, в якій і варто проводити найкращі роки свого життя. Хвойні ліси, пагорби, природа... все зачаровує своєю красою. Можливо, тут справді рай? Втім, Лінда надто втомилася, щоб багато думати про це місто. Вона вже й сама не пам’ятала, як опинилася в спальні з Гаррі після довгої вечері. Час пролетів так швидко, майже непомітно. Вона так втомилася, так втомилася. Думки плуталися та розліталися, як частинки попелу по вітру.

Наступного ранку Лінда вийшла на кухню і знайшла на столі записку, в якій говорилося, що Єва з Алексом вирушили на пробіжку за місто і будуть ближче до обіду, але вони можуть самі вирушити на екскурсію містом. Лінда знизала плечима, але нічого не зробиш. Дивно все це. Гаррі ще спав, тому Лінда вирушила до центру міста сама.

Ноги несли її до головної вулиці.

Біля центральної площі красувався невеликий шпиль, увінчаний флюгером з витонченою емблемою. Поруч широко розкинувся зелений парк, усіяний білими трояндами та гіацинтами кольору індиго. Літнє сонце відбивалося в порожніх вікнах невисоких будинків. Лінда зупинилася біля клумби і на повні груди вдихнула розпечене серпневе повітря. Пахло травою, пилом та трояндами, які, здається, давно ніхто не поливав. Напевно, на думку Лінди, так і має пахнути справжнє літо – тепле, приємне, безтурботне. Здається, що у великих містах воно проходить набагато швидше, набагато. Промінь сонця змусив жінку відвернутися і примружитися. Вона пошкодувала, що не взяла з собою свій улюблений крислатий капелюх. З такою погодою недовго стати й жертвою сонячного удару. Асфальт під ногами вже встиг розжаритися, як кипляча лава.

Лінда уважно озирнулася.

Місто виглядало досить чистим і прибраним, хоча це не відносилося до квітів. З іншого боку – місто як місто: не краще і не гірше за інші: досить камерне, щоб провертати якісь великі справи, і досить комфортне для тих, хто любить тишу та усамітнення. Тиша! Це слово, наче магнітом привернуло увагу Лінди. По її тілу пробігло тремтіння. У місті було не просто тихо, а надто тихо, настільки тихо, що ось-ось і вона почує, як б’ється її власне серце. До того ж містечко здавалося майже порожнім – діти з ранку не бігли до школи, машини та автобуси не проїжджали широкою дорогою, навіть комунальні служби не зустрілися на дорозі (хоча Оазис Хілл виглядав цілком пристойно). Все це було дуже дивно. Лінда минула вже два перехрестя і досі не зустріла жодної машини. Щось тут було не так. Але що? Жодна думка не приходила в голову. Зникла дорога серед хвойного лісу, відсутність назви на електронних картах, які періодично оновлюються, тепер проблема з машинами. Запитання тільки накопичувалися в її голові. Просто не місто, а якийсь привид з романів жахів.

Тиша! В городі всюдисуща тиша!

У якомусь дворі вона таки побачила машину – старенький пікап; у неї відлягло від серця. Лінда глибоко видихнула. Але з іншого боку, машина була на ремонті і судячи з відсутності коліс господар не надто поспішав її ремонтувати. Одна машина – це вже непогано. Все ж хоч хтось ними тут користується. Вона знову кинула погляд на пікап. У думках промайнуло: або… намагається користуватися.

Лінда сама не пам’ятаючи як, загорнула в якийсь невеликий провулок, зробила пару кроків і… завмерла від страху. На асфальті лежав якийсь старий, над ним змовницьки схилилося кілька огидних червоних обличь, які, мабуть, щось хотіли з тим зробити. Лінда чомусь подумала, що можливо навіть це – якась родина людожерів. Якийсь дивний вираз був на їхніх обличчях. Вона зробила крок назад і випадково наступила на якийсь хрусткий пластиковий стаканчик, який у всьому місті попався під ноги саме їй. Чотири незнайомці одразу ж звернули на неї свої погляди. Нічого доброго в їхніх очах не було. Лінда це зрозуміла одразу. Якесь внутрішнє шосте почуття буквально кричало всередині: Лінда, біжи, біжи звідси, поки вони тебе не зжерли. Біжи, благаю тебе. Чуття рідко її підводило, але це означало, що вона в великій небезпеці. Потрібно бігти, бігти щосили. І Лінда побігла, скинувши з себе білі туфлі, які явно не були розраховані на такі речі. Незнайомці залишили мертве тіло і помчали за нею. Лінда закричала. Вона голосно кричала, наскільки їй вистачало сил. Але з будинків ніхто не виходив, ніхто не думав з’являтися навіть у вікнах; чого вже там говорити про поліцейських. Місто здавалося порожнім, але не занедбаним, ніби воно чекало чогось, немов у місті хтось встановив неформальну комендантську годину. Але Єва про це не написала жодного рядка. Від пекучих емоцій, що переповнювали Лінду, в жилах скипала кров. Вона бігла так швидко, як могла.

Вона й сама не зрозуміла, як промайнула, немов куля, кілька провулків, перехресть і поворотів, вона залишила позаду головну вулицю, потім другу та третю. Схоже, їй вдалося відірватися від переслідувачів. Принаймні вона їх не бачила, зупинившись біля невеликого дворика. Здавалося, звична для міста тиша знову повернулася на круги своя. Вона стояла на місці ще кілька хвилин, намагаючись віддихатися і прийти до тями. Однак її серце знову забилося, як сталевий молот. За кілька метрів від себе вона побачила мертву птицю на дорозі, за поворотом лежало ще дві. Схоже, вони просто впали з неба. Тільки зараз вона звернула увагу, що над містом Оазис Хілл взагалі не літають та не співають птахи. Вона підійшла ближче до мертвої смугастої тушки й уважно оглянула. Судячи з усього, це був яструб-перепелятник. Цей бідолаха, швидше за все, мігрував кудись на південь і щось (Лінда поняття не мала – що це за щось) змусило його скласти крила і впасти на дорогу. Лінда кинула погляд убік. Другий, третій, а десь на сусідній вулиці валявся і четвертий смугастий птах.