Argentum - Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку, Argentum

"Тимур далеко не дурень, відразу здогадався, я це знав... Але..."

– Так... – видихнув Ярослав, відвернувши голову в сторону.

– Чому відразу не сказав?

– Не хотів налякати...

– Будь ласка, якщо щось станеться, кажи відразу.

– Гаразд...

"Але як сказати тобі про сліди? Те що за межами магазину це одне, але те, що всередині зовсім інше."

Славік поглянув на завдання:

«Заметіть підлогу і витріть столи»

Він так і не наважився розповісти. "Але мені здається, я про це пожалію."

– Треба закінчити завдання. – сам собі кивнув Славік і поглянув у вікно. – Навіть місяця не видно.

Тимур, який зараз напружено натирав столи ледь не до блиску, у вікно намагався не дивитися. Славік вирішив і сам поспішити зі своєю частиною роботи.

Ярослав зітхнув. "Складно... Як же складно."

«Обслужіть клієнта»

"Мене вже дратує ця фраза. Треба якось розвіяти атмосферу. Я не можу навіть дихати нормально через це. А найсмішніше те, що на це впливає не атмосфера самого магазину, вулиці, чи гри в цілому, а настрій Тимура."

– О, Тимур, дивися, це схоже безхатько. – спантеличено сказав Ярослав, коли у кафе увійшов чоловік. Він виглядав дуже занедбано: нерівно підстрижена борода, старий порваний одяг, жовті зуби.

– Тут реально пише безхатько. – сказав Тимур, дивлячись на їхній діалог. У вікні над діалогом, де зазвичай писало: відвідувач, відвідувачка або щось подібне зараз написано безхатько.

– Дивно, звідки у безхатька гроші?

– Не знаю, та й яка різниця?

– І то правда. – погодився Славік.

Але коли безхатьку віддали замовлення, він не відразу пішов, як всі інші клієнти.

– Дивись, – сказав Тимур. – діалог продовжується.

– Так? – запитав хлопець, підходячи ближче. – І що він пише, ой, тобто говорить?

– Він каже, щоб ми були акуратні, бо дивні речі відбуваються тут. – відповів Тимур, дивлячись на безхатька. – Єдина адекватна «людина», вирішила попередити нас про небезпеку.

– Ага, тільки сенс від цієї поради, якщо ми і так це знали? – скептично промовив Ярослав. – Ось якби він казав, що робити, то це було б інше діло.

– Ну так, але це вже хоч щось, ніж нічого.

– Якийсь ти занадто оптиміст.

Тимур вигнув брову:

– Серйозно? І це я оптиміст? А мені здається, що навпаки, з нас двох ти більш оптимістичний.

– Тобі здається. Я – реаліст. – впевнено відповів Славік.

– Ти йолоп, а не реаліст.

– Але ти ж мене все одно любиш? – усміхаючись, як Чеширський кіт, запитав хлопець.

– І не посперечаєшся. – відповів Тимур.

– Хе-хе.

"Точно, як кіт... Кіт, якому дозволили з'їсти цілу миску молока, і задоволено муркоче."

За розмовою вони й не помітили, як безхатько зник з їхнього поля зору, а за ним у магазин зайшла дівчина. Тимур, як зазвичай, нагрів їжу, взяв пляшку води і віддав клієнтці, але вона, не заплативши, почала бігти на вихід з магазину.

«Доженіть крадійку»

– Нам, справді, треба зараз за нею бігти? – запитав Тимур.

– Взагалі-то треба. Це завдання... але ж ти розумієш, що це спеціально, щоб виманити нас з магазину? – сказав Ярослав, дивлячись на те, як дівчина зупинилася на парковці і чекала на них. Як по сценарію. "Поки ми не підійдемо, вона не побіжить." 

– Значить там на нас щось чекає...

– І вибору, щоб не йти, в нас немає.

Тимур стиснув кулаки, збираючись з силами.

– Готовий? – запитав Славік, пильно дивлячись на двері.

Хлопець кивнув, слідуючи за другом.

Дівчина, яка все ще нерухомо стояла на місці і чекала поки вони не вийдуть, наче приманка, зараз бігла на вихід з території кафе прямо до траси.

– Ще кілька кроків і далі ми не зможемо пройти... – і через секунду після сказаних Славіком слів, вони втаранилися у невидимий бар'єр. На відміну від них, крадійка продовжувала бігти далі, поки не зникла. – Класно їй, вона може йти далі, а ми ні. – раптом Ярослав потягнув друга назад.

– Ти чого?

– Тимурчик, ходімо назад. – ніяково промовив хлопець. – Там просто в тіні щось стояло. Хе-хе...

Тимур поглянув назад, неначе мазохіст, знає, що його це налякає, але все одно вглядувався в тіні, поки Славік тягнув його до магазину, але чи було так темно, що він не зміг розгледіти, чи те щось зникло, але він нічого не побачив, тому вирішив довіритися другу і піти в безпечне місце. Але чи, справді, воно безпечне? І це щось не дістане їх там?

– Що ти побачив? – з деякою ноткою страху запитав Тимур, але намагався тримати рівний тон голосу.