Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Запитай хто просто зараз, я навряд чи зміг би до ладу пояснити, навіщо це роблю, але щось підказувало — так треба, так правильно. І в подальшому допоможе уникнути багатьох неприємностей.

Не знаючи який саме з кількох шинків належить Шмулю, вибрав той, де товпилося найбільше народу і втерся у юрбу з розгону. Козакам котрі і самі були не проти опинитися в середині, а не стовбичити знадвору, таке нахабство, природно не сподобалося.

— Куди преш, як грішник в Рай?! — обурився якийсь здоровань, безцеремонно виштовхуючи мене назад. — Осліп, чи що? Не бачиш — люди стоять?

Але я нагнув голову, як бик, і спробував прорватися до шинку ще раз.

— Не розумієш добрих слів? — немов здивувався козак. Знизав плечима і як тріснув, аж іскри з очей бризнули. При цьому я не встояв на ногах і гепнувся на п'яту точку.

— Во, молодь пішла, — глузливо хмикнув, запорожець з величезною сережкою у вусі, що стояв поруч. — Ходити толком не вміють, а вже в корчму пруться. Геть звідси, щеня. Поки не додав.

— Що там за шум? — загули спереду. — Вгамуйтеся! Слухати заважаєте.

— Все, все... — заспокоїли товаришів ті, що в дверях стояли. — Шмаркач якийсь рвався всередину, як грішник у рай. Вже заспокоїли...

— Шмаркач? — голос Полупуда я завжди впізнаю. Посеред будь-якого гомону. — А чи не мій це Петро, часом? Довготеслий, дурнуватий і на панича схожий?

Ой, мамо! Треба бігти! Мені всередину корчми в жодному разі не можна. Потім до ранку не випустять.

— Ні... — відповів той, що вдарив. — Не схожий. Циганчук якийсь. Чорний, немов щойно зі смолокурні виліз. Але спитаю… Гей, хлопче! Тебе не Петром кличуть?

Відмовлятися від свого імені не можна, але і признаватися теж. Тому я промимрив щось нерозбірливе, розвернувся і з низького старту рвонув геть.

— Ну, де він там? — встиг ще розчути за спиною голос Полупуда. І відповідь: — Та біс його тата знає. Дременув, наче до вітру притиснуло. Він у тебе що, зовсім блаженний? Падучою не страждає?

Годиться. У таких справах сумніви важливіші за докази. Адже це тільки злочинець може заздалегідь забезпечити собі стовідсоткове алібі. Людина випадкова, як правило, рідко коли здатна чітко пояснити, де він був у день «Д» і в годину «Ч». Оскільки вони для нього нічим не відрізняються від інших. Це вже, начебто, навіть автори детективів зрозуміли. І якщо на момент злочину хтось із персонажів має стовідсоткове алібі, то можна битися об заклад, що саме він стане головним лиходієм.

Олеся мене чекала. Навіть пози не змінила. Непорядок.

Я торкнувся плеча дівчини.

— Ти готова? Ходімо. Швидко.

— Не можу... не відкривається... — дівчина вказала на кайдани і шмигнула носом. — Ніяк. Ключ не повертається.

Проблема. Такого я не передбачав.

— А ну…

Встав на коліна і сунув ключ в шпарку.

Зараза! Та тут і сліпому видно, що він від іншого замку. Не зрозумів? А навіщо ж тоді стражник його з собою тягає? Ключик не менш пів кіло важить. На оберіг не схожий. Думай голова, картуз куплю! Повинна бути відгадка. Не може не бути... Де відгадка?

І знову, як осінило. Звичайно ж! Зняти кайдани може тільки той, хто надів. Тобто, представник судової влади. І ніхто сторожеві ключ від них не довірить. Не по чину. А що йому дадуть, щоб він міг злочинницю до вбиральні зводити? Правильно! Ключ від ланцюга!

Я швидко перебрав руками ланки і незабаром натрапив на замок, який замикав ланцюг навколо обода колеса гармати. До нього ключ підійшов ідеально.

Що ж, з одного боку, нічого страшного, — з іншого, в кайданах занадто не побігаєш. Зате тепер можна мимо варти пройти вільно. Навіть дивно, що я такий варіант відразу не придумав.

Шапку вартового на голову. Спис в одну руку (вибачай, друже, обставини змінилися), а кінець ланцюга в іншу.

— Прямуй до воріт. Нічого не бійся. Мовчи. Я знаю що казати.

Треба віддати належне, дівчина трималася добре. Ніяких сліз, істерики та іншого безглуздя, якими наповнені сцени порятунку сексуальних блондинок у кіно. З поцілунками теж не лізла, на шию не кидалася і кохати до скону не присягалася.

Хоча, проробляти все перераховане і тримати в руках пудові кайдани, не так просто. Може, я поквапився з висновками? Подивимося, коли завершимо справу. Але для цього спершу треба з Січі вибратися. Не єдине слабке місце в моєму плані, але найбільш непередбачуване. Можемо піти вільно, і ніхто навіть не почухається, а можуть і затримати. Просто так. Якщо комусь із дозорних стане нудно, і він захоче розважитися.