Вікторія Франко - Ти — мої крила, Вікторія Франко

Притиснувшись чолом до її чола, я блаженно прикрив очі. Оце так! Мілена була поруч зі мною. Я не міг повірити, що це все відбувалося насправді.

— Як ти тут опинилася? — я спробував обережно обійняти дівчину, ігноруючи біль у грудях.

— Це довга історія. Але головне, що я тут, — Мілена не зводила із мене закоханих очей. Але водночас на дні її зіниць ховалася втома.

Випустивши кохану зі своїх обіймів, я почав уважно її розглядати. І побачив, що вона виглядала блідою та виснаженою, ніби й сама захворіла.

— З тобою все гаразд? Ти  хоч не заразилася від мене? 

— Ні, — Мілена мотнула головою. — Все нормально. Не хвилюйся.

Вона відчайдушно намагалася мене переконати, що почувається добре. Але я відчував, що це не так. Та мені не вдалося детально про все в неї розпитати, тому що у двері постукали та принесли тацю з їжею. Піднявшись зі свого місця, Мілена подякувала медпрацівниці й почала завзято годувати мене курячим бульйоном.

— Ненавиджу суп, — я невдоволено скиглив, зморщивши ніс від несмачної їжі.

— Не вередуй, Ярику! Бульйон — це саме те, що тобі зараз потрібно аби відновити сили, — зі знанням справи наголошувала кохана, повчаючи мене, мов дитину.

— Гаразд, — я приречено закотив очі й покірно ковтнув чергову порцію. 

Ніжно чмокнувши мене в щоку, дівчина повернула пусту тарілку на тацю. А потім допомогла мені випити чаю.

— Мілено, а коли ти повертаєшся в Київ? — ховаючи смуток в очах, я все ж наважився запитати про те, що не давало мені спокою. 

— Тоді, коли тебе випишуть, — спокійно відповів мій янгол, вселяючи в мою душу крихку надію, що я не залишуся в цьому місці наодинці. Але все ж таки я не поспішав завчасно радіти. Тому що, судячи з мого стану, я потрапив у лікарню не на один день. І навряд чи Мілена зможе так надовго затриматися тут.

— А як же собака? Хто її годуватиме? 

— Мама забере Марісу до себе. Я вранці домовилася з нею про це.

— А як бути з твоїм університетом? За кілька днів починається новий навчальний рік. Не годиться, щоб ти пропускала заняття, — я намагався говорити впевнено. Хоча насправді усією душею бажав, щоб моя крихітка нікуди від мене не їхала.

— Ярику, не говори дурниць! Про яке навчання може бути мова в цій ситуації? Невже ти не розумієш, що моє серце і думки знаходяться там, де ти? — почув найсолодші у світі слова, що враз заспокоїли мене і піднесли до неба.

Більше не зачіпаючи цю тему, я радів від присутності Мілени й не хотів відпускати її ні на секунду. Але, на жаль, у реанімації були свої жорсткі правила і ми мали їх дотримуватися.

— Відпочивай, любий. Я ще прийду до тебе, — кохана відправила мені повітряний поцілунок. А потім тихенько зачинила за собою двері.

Ввечері я знову побачив Мілену і не міг натішитися нашим спілкуванням. Вона розповіла мені, що за час своєї відсутності встигла багато чого зробити. Кохана дізналася у персоналу лікарні, з якої заправки мене привезли. А потім поїхала туди й розібралася з моєю машиною. Забравши з багажника валізу, дівчина викликала евакуатор і домовилася, щоб авто перевезли до Києва. Окрім того, Мілена встигла пройтися по крамницях. Адже вчора дізнавшись про мій стан, вона раптово зірвалася в дорогу. І тому не взяла із собою жодних речей.

— До речі, а як пройшов показ? — я несподівано згадав про нього. — Твоя сукня засліпила усі інші із колекції?

— Ага, — кохана скромно кивнула, ховаючи очі додолу.

— Я в цьому не сумнівався, — заявив впевнено, а у відповідь отримав ніжний поцілунок у ніс.

Наступного дня мене перевели із реанімації у відділення інтенсивної терапії. Домовившись із лікарями про моє перебування в окремій палаті, Мілена забезпечила нам можливість проводити більше часу разом. Шалено радіючи цьому, я відчував, що мій стан щодня покращувався. І навіть лікар відмітив, що присутність дівчини позитивно впливала на моє одужання. 

Виписуючись із лікарні, я почував себе досить непогано. Тому сам сів за кермо. І дорогою до Києва, постійно прокручував у голові одну ідею, яку вже давно хотів обговорити з Міленою. Та ніяк не наважувався. Але, зібравшись з силами, все ж вирішив більше не зволікати й обережно почав розмову, підбираючи в голові потрібні слова. 

— Люба, нам треба поговорити.

— Слухаю тебе, — спокійно промовила дівчина, не приховуючи свою цікавість в очах.

— Як ти дивишся на те, щоб почати жити разом? — вимовив на одному подиху, із нетерпінням очікуючи її реакції. 

— На мою думку, це досить важливий крок для пари, — почув її серйозний тон. І від цієї відповіді, я чомусь напружився.

Мені здалося, що зараз Мілена скаже, що не готова до переїзду. Тому я почав швиденько її переконувати у правильності цього рішення. Навівши кілька аргументів, чому нам варто це зробити,  я вкотре зізнався дівчині у своїх почуттях. А також запевнив кохану, що готовий переробити все у своїй квартирі на її смак, щоб вона почувалася комфортно.

— Навіть не знаю, що тобі відповісти, — сказав мій янгол, ховаючи від мене погляд. — Але, однозначно, ми маємо серйозно підійти до цього питання. Ти згоден?