Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

ромашкового чаю та вмостилася на канапі. Насправді вона ненавиділа ромашковий чай, але він ніби мав заспокійливі властивості чи щось там, тому завжди намагалася змусити саму себе його пити. Звісно, Бонні пила лише трав’яні чаї. Абігель говорила, що і Натан зараз намагається не вживати кофеїну. Ось вона, проблема у розлученнях: ти постійно отримуєш усю цю інформацію про свого колишнього, якої б ти ніколи не дізналася. Наприклад, вона знала, що Натан називав Бонні «Бонні Бон» — якось Абігель про це згадала на кухні. Ед, котрий стояв за нею, мовчки запхав до рота два пальці, змушуючи Маделін розсміятися. Але все ж, ліпше б вона цього не знала. (Натану завжди подобалися алітерації, колись він називав її Макоцвітна Медді — не надто романтично). Чому Абігель відчувала потребу поділитися цією інформацією? Ед думав, що вона робить це навмисно, щоб уколоти Маделін, зробити їй боляче, але Маделін не вірила, що Абігель така зла.

Віднедавна Ед бачив в Абігель лише найгірше.

Ось що стояло за її раптовим спалахом гніву у спальні. Насправді тут не було нічого спільного з тією фразою про дурненьку дівчинку. Справа була у тому, що вона все ще сердилася на Еда через те, що Абігель переїхала до Натана та Бонні. Що більше минало часу, то більше їй здавалося, що у цьому винен Ед. Може, Абігель ще вагалася, не прийняла остаточного рішення, не думала про це серйозно, та Едова фраза «Заспокойся!» стала тим поштовхом, якого їй бракувало. Можливо, коли б він цього не сказав, вона б і досі жила з нею. Можливо, вона б спокійно пережила цей етап. Таке трапляється з підлітками. У них часто змінюється настрій.

Маделін все пригадувала ті дні, коли вони з Абігель жили вдвох, і часом її долало дивне відчуття, що Ед, Фред та Хлоя були непроханими гостями. Хто ці люди? Вони ніби прийшли у життя Маделін та Абігель і принесли з собою цей галас і безлад, гучні комп’ютерні ігри, бійки, і виштовхали бідолашну Абігель.

Вона засміялася від думки про те, як обурилися б Хлоя з Фредом, коли б довідалися, що вона думає про їхнє існування, а надто Хлоя.

«Але де була я? — вона завжди запитувала це, коли переглядала старі фотографії Маделін та Абігель. — Де татко? І Фред?»

«Ти була у моїх мріях», — відповіла Маделін, і це була правда. Але їх не було у мріях Абігель.

Вона відпила чаю та відчула, що гнів поволі полишає її. Але це не мало нічого спільного з цим дурнуватим чаєм.

Насправді у всьому винен той чоловік.

Бенкс. Саксон Бенкс.

Таке незвичне ім’я.

Вона торкнулася кінчиками пальців прохолодної та гладенької поверхні планшета.

Джейн благала Маделін не ґуґлити його, і Маделін пообіцяла, тож це все було неправильно, але бажання побачити цього мерзотника було нездоланним. Щоразу, коли в новинах вона читала про злочини, їй завжди хотілося побачити злочинця, пильно поглянути в його обличчя та віднайти в ньому ознаки зла. (Вона завжди їх розпізнавала). І це було так просто, лише натиснути кілька кнопок на цьому маленькому прямокутнику, її пальці ніби зробили це без її дозволу, і поки вона думала, порушувати обіцянку, чи ні, результати пошуку уже були перед нею на екрані, ніби ґуґл — це продовження її розуму, вона лише подумала — і воно вже готове.

Вона лише подивиться — дуже швидко, просто прогляне, і тоді згорне сторінку та витре усі згадки про Саксона Бенкса з історії пошуку. Джейн ніколи не дізнається. Не те щоб Маделін хотіла щось із ним зробити. Вона не збиралася планувати ніякої помсти. (Хоча частина її розуму уже простувала цією стежкою: може, афера? може, якось вкрасти його гроші? публічно принизити чи дискредитувати? мав би бути спосіб).

Вона двічі клікнула на посилання, і розгорнула на весь екран одну з гарно освітлених портретних фоток. Забудовник Саксон Бенкс жив у Мельбурні. Цікаво, це він? Симпатичний чоловік, важка щелепа, посмішка задоволеного собою чоловіка, і очі, що, здавалося, дивляться прямо на Маделін доволі войовничо, майже агресивно.

— Ти — придурок, — вголос сказала Маделін. — Ти, либонь, думаєш, що можеш робити що завгодно з ким завгодно?

Що б вона зробила у ситуації Джейн? Вона не могла уявити, що зреагувала б так само, як Джейн. Маделін дала б йому ляпаса. Її б не зламали слова «гладка і страшна», бо вона була впевнена у собі та своїй зовнішності, навіть у дев’ятнадцять, чи особливо у дев’ятнадцять. Вона сама вирішувала, як виглядає.

Може, цей чоловік навмисно обирав дівчат, про яких розумів, що його образи їх ранять.

Чи, може, ця думка — це також обвинувачення жертви? Цього б не трапилося зі мною. Я б опиралася. Я б не повелася. Він би не зруйнував мою самооцінку. Джейн була абсолютно беззахисна тоді — гола в його ліжку, маленька дурненька дівчинка.

Маделін зловила саму себе на цій думці «дурненька дівчинка». Вона щойно думала точнісінько так само, як Ед. Зранку вона його перепросить. Ну не вголос, але вона, наприклад, зварить йому некруте яйце, і він усе зрозуміє.

Маделін ще раз уважно подивилася на фото. Вона не бачила ніякої подібності із Зіггі. Чи може, все ж бачила. Трішки, в районі очей. Вона прочитала коротеньку біографію біля фотки. Бакалавр цього, магістр того, член інституту байдуже чого, бла-бла-бла. У вільний час Саксон полюбляє плавати на вітрильнику, займатися альпінізмом та проводити час із дружиною та трьома маленькими донечками.

Маделін здригнулась. У Зіггі було троє зведених сестер.

Тепер Маделін це знала. Знала щось, що не повинна була б знати, і вона не могла стерти це знання. Вона знала щось про Зіггі, чого не знала навіть сама Джейн. Вона не лише порушила обіцянку, вона порушила приватність Джейн. Як маленький вуаєрист нишпорила по інтернету і шукала фотки батька Зіггі. Її обурювало те, що сталося з Джейн, але якась її частина смакувала цю історію, хіба ні? Хіба вона не насолоджувалася цим гнівом через сумну і брудну історію сексу Джейн? Її співчуття виходило з вищої, комфортної позиції когось, у кого з життям усе гаразд — міцний середній клас: чоловік, будинок, іпотека. Маделін поводилася точнісінько, як подруги її мами, котрі так заповзятливо співчували, коли Натан покинув її та Абігель. Вони засмучувалися та гнівалися, співчували їй, але настільки настирно, настільки жахливо, що Маделін почувалася ще більше вразливою та відчувала потребу захищатися, хоча і була щиро вдячна за домашні запіканки, котрі вони урочисто лишали на столі у кухні.

Маделін пильно дивилася в очі Саксону,