Віолетта Котова - Серденько Змія, Віолетта Котова

Юля

 За час війни я вже бачила багато страшного… Що там просто бачила… Збираючи всі сили та сміливість, завжди впевнено допомагала постраждалим, руки ще ніколи мене не підводили в важливі відповідальні моменти. Що зі мною сталося тепер? Куди поділася вся впевненість? Вся річ в тому, що бачити зовсім чужих людей пораненими, або навіть мертвими це важко, але можливо. Коли бачиш близьку тобі людину, нехай навіть і колишню, це щось на межі надможливостей, принаймні як виявилось, для мене. Головний лікар відділення, після інциденту який трапився зі мною, викликав мене того ж дня.

- Юля, вітаю! Сідай. – вказав пальцем у крісло біля вікна, а сам сів навпроти мене на стілець. – Як ти себе почуваєш?

- Дякую, все добре. То була тимчасова слабкість, вже минулось.

- Ти впевнена?

- Так!

- Може потрібно пройти обстеження?

- Навіщо? Я вже маю гарне самопочуття.

- Тобто, гадаєш, тебе можна допускати до роботи?

- Звісно! – я відповіла впевнено, навіть посміхнулася.

- І до Никифорова підеш спокійно? – ось після цих слів посмішка впала з моїх вуст, я задумалася. А чи насправді я зможу надалі брати участь в його лікуванні. Навіть від спогадів про побачену вчорашню картину, знову підступила нудота, але я не виказала цього. – Мовчиш, дівчинко… - лікар замислився, потер підборіддя. – Хто він тобі? – здогадався…

- Знайомий. – збрехала я, він у відповідь похитав головою.

- Сьогодні й завтра в тебе вихідні, ти і так тут провела багато часу, втратила сили. Іди відпочинь, а коли вийдеш, повинна бути у формі, та стати до виконання своїх обов’язків, інакше я пожалкую, що послухав товариша і взяв тебе на роботу.

- Ні! Не пожалкуєте. Вибачте, за цей випадок, таке зі мною сталося вперше. Я не знаю чому так! Але обіцяю, що більше такого не повториться.

- Розумію, дівчинко. Сподіваюсь.

 Я швидко зникла з його очей, бо продовжувати цю розмову було безглуздо. Підхопивши речі, поїхала додому. Звісно, що в дівчат вже спитала про стан Кирила. Він знаходився в реанімації, у важкому, але стабільному стані, попереду його чекали ще операції, та довга реабілітація. Що з ним сталося і звідки привезли та з ким, так і не спитала, бо слабкість знову виглядала назовні. Йшла додому маючи тверду мету прийти до тями та більше не реагувати так на те, що відбувається. Єдине, що продовжувало мене мучити з середини, це те, що Олег так і не з’явився… Різні погані думки лізли у голову, здавалося таких довгих вихідних в мене ще не було, навіть біль у нозі повернувся, нагадуючи про те, що може статися на лінії зіткнення і не тільки. Сьогодні вночі не спала ще й тому, що місто вкотре обстріляли ракетами, війна діставала всюди, про безпеку можна буде мріяти лише тоді, коли ворога виженуть якнайдалі від нашого кордону. Але ж якою ціною то буде…

 На роботу я не йшла, а майже летіла, на другий день відновивши сили встала раніше, та навіть встигла приготувати їжі з собою. Настрій змінився, хотіла дізнатися про стан Кирила, та зайти до нього. Не мала права більше на подібні слабкості, зібрала себе до купи з серйозними намірами стати до виконання власних обов’язків. Дівчата мене тепло зустріли, відірвали від поганих думок, які все ще напружували, особливо щодо Олега, напруження трохи розвіялось. Половину дня я займалася своїми обов’язками, роботи накопичилось чимало, а вже після обіду наважилась піти провідати Кирила. Збираючи думки до купи, знайшла журнал, у якому Ольга реєструвала відомості про пацієнтів, мене цікавило, куди саме поклали колишнього, де шукати… Пробігаючи поглядом по рядках, побачила знайоме прізвище, аж раптом погляд наче сам, автоматично спустився нижче, та через два рядки зупинився на прізвищі Ямбур. Серце впало в п’ятки. Журнал випав з рук.

- Олег! – вигукнула я. Сльози потекли рікою, руки тряслися від радості й одночасно від страху за нього. Адже, якщо він тут, однозначно щось сталося і він має поранення. Намагаючись глибоко дихати, згадувала слова Івана.

«… Головне живий! Все інше вирішується!»

 Через кілька хвилин трохи заспокоїлась, запаморочення голови майже пройшло, підняла той журнал, ще раз шукаючи прізвище коханої людини, дивилася де його знайти. Цифри відбилися у пам’яті, поклала журнал на місце й швидко вийшла. Майже бігла коридором до реанімації, подумки вмовляючи Бога, щоб Олег одужав попри все. Серце торохкотіло у грудях, наче намагалося вирватись та прибігти швидше за мене. Раділа, що працюю тут, бо можливо, так і не дізналася б де він. Не буває простих збігів обставин, все заплановано долею заздалегідь. Підійшла тихенько до дверей, одразу не зайшла, подивилась через скло, Олег був не один, поряд з ним лежав ще один хлопець, на перший погляд схоже, що вони обидва міцно сплять.

 Я зайшла, на деякий час, забула, що я лікар, сіла на стілець поряд, дивилася на кохане обличчя, яке майже не постраждало. Цілувати не наважилася, не хотіла тривожити його сон, здавалося, що навіть в такому стані його очі посміхаються. Надивившись на обличчя, погляд спустився нижче, часткові сильні опіки обпалили грудну клітину, ліве плече і руку, що нижче, я не бачила, бо тіло прикривало тонке біле простирадло, але подивившись ще нижче, чітко проглядалася відсутність лівої ноги, десь приблизно до коліна.

 Біль у серці защемив, гіркота й відчай підступили до горла, сльоза скотилася щокою. Звісно,  що я його чекала б будь-яким, головне живим. Розум казав про те, що в наш час відсутність кінцівки це проблема яка має вирішення. Мала впевненість, що попри все, ми будемо жити звичайним щасливим життям, а фізичні нюанси не стануть нам на заваді. Кохала його кожною клітинкою свого тіла та душі, й думала про те, як допомогти та полегшити одужання. Вивчаючи матеріали картки, яку взяла біля його ліжка, уважно читала все що написали лікарі, цікавив висновок та рекомендації, а ще прогноз, мала намір поговорити про це з лікарем.