Олекса Мун (Alexa Moon) - Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)

25

Я дивлюся в його очі, намагаючись зрозуміти знущається він з мене чи ні? Мій мозок не може засвоїти подібну інформацію і тому просто відкидає її. Арон не вбивця. Забити до півсмерті, можливо... Але я не впевнена, що молодший Адаміді здатний навмисне вбити людину. Точніше не так: Я, в принципі, не вірю, що Арон на це піде.

— Я не вірю тобі! Це цілковита маячня, — цокаю язиком. Напруга перетворюється на легкий дискомфорт. Висловивши свої побоювання, мене трохи відпускає.

Його реакція, точніше її відсутність трохи дратує, але не більше. Тому я підводжусь і прямую до кухонного гарнітуру. Я знаю, що вагітним небажано вживати каву, але зараз мені вкрай необхідний допінг у вигляді чорного еліксиру бадьорості.

— Це все, що я хотіла сказати тобі. — Про всяк випадок сповіщаю хлопця, що не збираюсь його більше затримувати. Здається, Арона не вразив мій короткочасний спалах турботи. Нехай так.

— Серйозно? — стоячи спиною, я чую, як Арон підіймається. — Якось мало емоцій, враховуючи, що він трахав тебе бісову купу років. І чого це ти раптом так занепокоїлася про мою безпеку?

Сама не можу відповісти на це запитання. Списую все на бурхливі гормони. Не може ж дитина таке зі мною робити? Він або вона занадто малий, щоб розуміти, що тато в небезпеці.

— Не заводься, добре? Не треба на мене кричати та показувати свій характер. Я втомилася… я запросила тобі, щоб висловити просте людське занепокоєння, — різко замовкаю, розуміючи, що ляпнула зайве. — Тобто я хотіла сказати...

Раптовий чужий дотик змушує замовкнути. А через секунду я опиняюся обличчям до Арона.

— Арон, — він закриває мені рот поцілунком і підхопивши під сідниці несе на диван.

Я не розумію, що сталося? Де трапився той переломний момент від «Я вбив Саніна» до «наші речі зі стрімкою швидкістю розлітаються моєю квартирою». Але все, що відбувається між нами, зараз не схоже на романтичний спалах неконтрольованої пристрасті. Це більше схоже на почуття переваги над слабким. Його переваги. Він таким чином карає мене?

— Ароне, не смій!

По його погляд бачу, що він задумав щось погане.

— А на що ти розраховувала, коли кликала мене сюди? Що я підскачу, вислухаю все твоє марення й тихо підібгавши хвостик піду? Я не хлопчик на побігеньках. Я не вирізняюся добрими манерами як мій старший брат. Я моральний виродок, для якого немає нічого святого.

Він нависає наді мною величезною тінню. Відповзаю до протилежного боку дивана, але ця катастрофічно крихітна відстань не врятує від неконтрольованої махини без гальм, на ім'я Арон Адаміді.

Він не в собі. Він втратив контроль. Від мене нічого не залишиться, якщо він зірветься. Чорт забирай! Як мені це припинити?

— Ти мене не чіпатимеш!

— Це ще чому? Думаєш мене зупинить твоя вагітність?

Переді мною не людина. Демон, Диявол… Його погляд пробирає до кісток. І я вперше у житті усвідомлюю, що боюся цього хлопця. Він не жартує. Його думки мені не відомі. І якщо очі це дзеркало душі, то зараз я бачу в його душі неконтрольовану лють. Майже тварину. Ось цей Арон здатний на вбивство.

— Так! Думаю, зупинить! — хапаюсь за останні ниточки, які підкидає розпач.

Ні. Він цього не зробить. Ні. Я не вірю.

— Знаєш, на мить я припустився отруйної думки, що зможу виховати цю дитину. Уявляєш, яке дурдом коїться в моїй голові? Уявляєш, наскільки я збожеволів? Але потім перед очима стало твоє обличчя, коли ти розповіла мені про цю вагітність. І в мене поїхав дах. Ніколи не думав, що зможу так близько підпустити до себе жінку. Я на коротку мить забув, чому не підпускав… Але блядь, дякую, що освіжила пам'ять!

Він охоплює мої ногу й різко смикає на себе. Від несподіванки верещу. Арон лягає на мене, притискаючись усім корпусам, попереджає:

— Не рви зв'язки. Тобі це не допоможе.

— Будь ласка, Ароне… не роби цього.

Грудну клітину починає розпирати від болю, що ниє. Ні, це не через те, що тяжкість його тіла придавила мене. Мене розриває на частини від жорстокого глузування долі. Це його дитина і він може зараз мене позбавити її.

Ну, давай же, Леро! Скажи це! Просто скажи, і він зупиниться. Скажи йому, що в тебе під серцем його дитина. Він обов'язково зупиниться. — Несамовито волає внутрішній голос.

А якщо не зупиниться? Що тоді робити?

Я починаю розмахувати руками, намагаючись відштовхнути його від себе. Я б'ю його вже не шкодуючи сили. По щоках течуть гарячі доріжки. Я навіть не помітила, як почала ревіти. Але мої сльози явно його не чіпають. Жодної реакції. А точніше, Аронові набридає все це. Він хапає мої руки й перевертає на живіт, змушуючи уткнутись обличчям у подушку.

Я чую як жалібно тріщить тканина, але нічого вдіяти не можу. Слова не йдуть, я безпорадно скиглю в подушку, намагаючись викрутитися з-під нього.

— Я ненавиджу тебе!

— Начхати.

Він таврує моє тіло болючими дотиками. Ранить душу.

Він не зробить цього… ні. Не зробить. Цього хоче мій мозок, але дії Арона говорять про інше.

Йому безглуздо щось говорити. До нього не дійде, не долетить. Не проб'ється. Але в останній момент, коли я відчуваю, як його член має намір грубо штовхнутися в мене, я шиплю:

— Це твоя дитина! Всередині мене твоя дитина! Арон! — це не я кричу, це підсвідомість рятує мене від неминучої загибелі, до якої обов'язково приведе ще одне обірване життя. Я чомусь впевнена, що Арон мене не збирався шкодувати. Навпаки, з якимось особливим збоченням, він хотів мене позбавити цієї дитини.

Час завмирає. У буквальному значенні стає відчутним. Він тягнеться жованою гумою нескінченні хвилини, і тільки потім я відчуваю, як його пальці перестають впиватися в мою шкіру. Арон відпускає мене і я швидко відповзаю від бездушного звіра.

Обличчя червоне. Губи покусані та набрякли від солоних сліз. Я здираю зі спинки дивана плед, намагаючись обернутися ним.

— Ти брешеш! — тихо промовляє він, поправляючи спортивні штани.

— Пішов геть звідси! — сповзаю з дивана і відходжу до вікна. — Ще раз до мене наблизишся, я сама піду до того слідчого і скажу, що ти причетний до смерті Андрія. Будь упевнений, він мені повірить!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍