Тонке Драгт - Лист до короля

ще спекотніше, — весело пообіцяв Паккі. — Тут ще ростуть дерева, а вище в горах геть голі скелі, а ще вище — самі сніг та крига...

— Ех, снігу б мені зараз, — мріяв Тіурі.

— Сніг не забариться, — жартівливо запевнив його Паккі. — Ходімо далі?

— Ми ж і хвилини не відпочили, — роздратовано буркотів Ярро.

— Незабаром знову зупинимося відпочити й поїсти, — заспокоїв Паккі. — Чи ти й справді дуже втомився?

— Втомився чи ні, — дратувався Ярро, — не так важливо. Щодо мене, то ми можемо йти далі, дорога хороша. Вона весь час буде така?

— Ні. Ця стежина веде до кількох хижок. А далі стежки, власне, не буде... у будь-якому разі для тих, хто не знає дороги. Але й там не дуже важко йти, та й погода гарна.

Ярро відкрив було рота щось сказати, але передумав.

Подорожні йшли густо зарослою долиною, якою збігав струмочок. Тіурі з Ярро втамували спрагу, та Паккі попередив, що занадто багато пити не слід. Вони продовжили сходження вгору. Коли сонце повернуло на південь, мандрівники досягли другого перевалу. Тут було прохолодніше, і природа була більш дика, неприборкана, хоча стежка ще виднілася — вона вела далі. Подорожні сіли в долинці, у затінку великої скелі, й дістали їжу.

— Заждіть, — зупинив їх Паккі, — я тут знаю місцину, де ростуть ягоди, з ними буде смачніше. Піду назбираю.

Він скочив і зник у заростях.

— Схоже, цей хлопчина ніколи не втомлюється, — зауважив Ярро. — Певна річ, він звичний до гір.

— Так, — погодився Тіурі.

Ярро взяв скибку хліба і відламав шматок, однак не їв, а кришив його. Він насупив брови й відсутнім поглядом втупився в стежину, якою вони піднімалися. Тіурі розумів, що його попутника щось турбує, але не знав, що сказати, тому й мовчав.

Десь із-за гребеня гори долинала пісенька Паккі, та, віддаляючись, нарешті затихла зовсім.

— Ну так! — мовив Ярро, та так голосно й несподівано, що Тіурі аж здригнувся. Він узяв свою торбу, підвівся і, дивлячись на Тіурі зверху, сказав: — Я йду геть.

Тіурі здивовано витріщився на нього.

— Ідеш? — повторив він.

— Піду назад, — показав Ярро на схід. — Поки ще сам можу знайти дорогу.

— Але чому?! — скочив на ноги Тіурі.

— Не розумієш?

— Ти ж хотів іти на той бік!

— А ти й повірив? Повірив, коли я тобі сказав? -Ярро проштрикнув його поглядом.

— Я не мав причини не вірити тобі, — заговорив Ті-урі, але спинився й почав знову: — Та ні, не в тім річ. Я маю на увазі... Невже ти подумав, що я не хочу йти з тобою разом?

Він знову змовк, підшукуючи потрібні слова. Те, що юнак сказав, було неправдою: він сумнівався в Ярро і не хотів, щоби той ішов разом з ним!

— Ти не довіряєш мені, — похмуро посміхнувся Ярро.

— Я довіряю тобі. — почав було Тіурі, але сам себе перебив: — Ярро, я нічого не маю проти тебе! Я хотів би тобі все пояснити, але не можу, бо якщо немає довіри, то навіть нема чого й говорити. Ти можеш спокійно йти з нами.

— Ой, та помовч уже! — гиркнув Ярро. Він відвів погляд і знову втупився в стежину. — Ти був правий, не довіряючи мені, — вимовив він нарешті, не дивлячись Тіурі у вічі.

— Що?! — Тіурі був приголомшений.

Ярро зиркнув на нього.

— Не розумієш? Пояснити? — запитав він вдруге. — Я одразу зрозумів, що ти не налаштований іти зі мною. Та мені було, власне, все одно — я міг би йти услід за тобою. Чого я не втямив, так це чому ти покликав мене йти разом. Я подумав: тут або дурість несусвітня, або кмітливість: краще мати ворога перед очима, аніж дозволити йому таємно крастися позаду. Хіба не так? -Він знову глянув на Тіурі: — Дурістю чи хитрістю, але ти мене переміг. Я повертаюся. Тобі більше не доведеться мене остерігатися.

— Але чому? — прошепотів Тіурі.

— Усе ще не второпав? — спитав Ярро вже втретє.

Звісно, Тіурі вже зрозумів, але хотів переконатися, що розуміє правильно, й дізнатися більше.

— Кажи прямо, Ярро, не мудруй, — наполягав юнак.

— А бодай тобі!. — вигукнув Ярро, гнівно блискаючи очима. — Гаразд, якщо ти цього хочеш! Мені нема чого робити по той бік гори. Мене послали вбити тебе й подбати, щоб король Унавен ніколи не отримав листа, якого ти носиш при собі! Але я не зможу цього зробити. Ти врятував мені життя! Якщо б ти справді мені не довіряв, то ніколи не вчинив би того божевілля. Я зроду так не зміг би зробити. Тим вчинком ти обеззброїв мене. Мене неначе жаром обсипало. Я не можу тебе вбити. І не хочу.

Запанувала тиша. Ярро опустив голову, немов соромлячись себе.

— Дякую, — спромігся нарешті промовити Тіурі.

Ярро зареготав:

— Це просто казна-що! Ти ще дурніший, аніж я думав! Дякувати за те, що я тебе не вбив!

— Ні, не зовсім так. Я вдячний тобі за те. так, за те, що ти.

Він замовк. Дякувати справді було нерозумно. І все-таки він був вдячний Ярро. Може, тому, що подолав у собі злість щодо нього?

Ярро перервав думки юнака.

— Тепер я це знаю, — сказав він. — І не думай про мене краще, аніж я є! Там, над прірвою, я збирався скинути тебе вниз, але перечепився й упав сам. Схоже на повчальну історію, так? Я думав, що я вже там... але ти. — він обірвав себе: — Ну, ось і все, — говорив він уже спокійно, — я вбив багатьох, але тебе не можу. Іди з миром. Може, ти й досягнеш своєї мети, але це вже не мій клопіт.

— То тебе було послано вбити мене? — спитав Тіурі. — Ким? Ти один із Червоних Вершників? Тебе послав Чорний Лицар з Червоним Щитом?

— Так, я один із Червоних Вершників, і Чорний Лицар з Червоним Щитом — мій сеньйор.

— Хто він такий?

— Тебе це не обходить, — відказав Ярро. — Доста й того, що через тебе я вперше не підкорився його наказу.

— Але. але ж тепер ти знову повернешся до нього?

—