Тонке Драгт - Лист до короля

— Він розташований далеко на заході, на березі Білої річки, неподалік моря.

— А ти був коли-небудь у місті? — звернувся Паккі до Тіурі.

— Так, у Дагонатбурзі. Воно теж дуже далеко звідси, на Блакитній річці, а поруч великий ліс.

Паккі розпитував, який має вигляд це місто, і Тіу-рі описав йому кам’яні мури та величну браму, високі будинки, вузькі вулички й простору площу, де стоїть палац короля.

— На цій площі, — розповідав він, — зазвичай розташовується базар, а іноді влаштовують лицарські турніри.

Останнє особливо вразило Паккі, він вважав це надзвичайно цікавим; Менаурес розповідав йому про лицарів, і він міг слухати ці історії безкінечно. Хлопчина розпитував Тіурі, чи бачив той сам бодай раз лицарський турнір та що він знає про лицарів Дагоната. Які вони на вигляд, як їх звати, які мають герби і які подвиги звершили.

Тіурі міг би багато розповісти, але не наважився, щоб не видавати, хто він насправді, тому відповідав Паккі так, начебто бачив лицарів лише здалеку, а не мав з ними справ і не збирався ставати одним із них.

— Чи не доста вже запитань, Паккі? — нарешті зупинив хлопчину Менаурес, усміхаючись. — Нашому гостю через тебе й шматка хліба ніколи прожувати.

Після вечері Тіурі та Ярро допомогли Паккі спакувати потрібні в дорозі речі. Подорож триватиме недовго, але все одно знадобляться мотузка, ковдри та запас продуктів. Відлюдник, сидячи в кутку, спокійно спостерігав.

— Ну що ж, — підсумував Паккі, — гадаю, цього достатньо, бо інакше нам буде важкувато все це тягти.

— Уже забагато, — зауважив Ярро. — Навіщо брати ковдри? На нас плащі та камізелі, та й узагалі нині літо.

— Вище в горах буває холодно, — пояснив Паккі, -надто вночі. Може статися, що доведеться йти по льодовиках. О, згадав. — він порився у скрині й витяг дві кожушини. — Ось, — кинув він по одній Тіурі та Ярро. Потому оглянув одяг своїх майбутніх попутників і запропонував Тіурі: — Рясу можеш зняти й лишити тут. І покажіть-но, обидва, своє взуття. Тобі краще вдягти ось ці черевики. Можна нам їх також узяти, Менауресе?

— Але ж ти ходиш босий, — заперечив Тіурі.

— Я звичний, і там, нагорі, я теж взуюся. Ну, добре. Здається, все готово.

— Так, добре, — відгукнувся Менаурес. — Склади поки що все в кутку, натруси трохи соломи, постели ковдри й можете лягати спати.

Згодом вони полягали — Паккі — поміж Ярро та Ті-урі, — побажавши один одному доброї ночі. Відлюдник вийшов надвір, лишивши двері відчиненими. Паккі одразу заснув, Ярро теж лежав тихо, а ось Тіурі не спалося. Він тихенько підвівся і вийшов з хижки.

Відлюдник сидів на східцях і задумливо вдивлявся в далечінь. Сонце сховалося за високими горами, але ще не зовсім стемніло. У темно-блакитному небі на сході з’явилося кілька зірок. Тіурі мовчки сів поруч. Невдовзі він поглянув на відлюдника.

— Слухаю тебе, сину мій? — мовив той тихо, не повертаючись.

Тіурі збирався запитати його про одне, але заговорив про інше:

— Ви добре знаєте королівство Унавена, Менауресе?

— Дуже добре, я там народився. Я й твою країну знаю. Дуже давно, перш ніж стати відлюдником, я багато мандрував.

— А короля Унавена і його синів знаєте?

— Так.

— Чи далеко до Унавенстадта?

— Днів за п’ять можна перейти через гори, а звідти за день дістатися Данґрії. Далі веде гарна дорога через Райдужну річку, Інґевелльський ліс та Місячні пагорби — прямісінько до Унавенстадта. Від Данґрії ти легко дістанешся столиці днів за вісім-дев’ять.

І тут Тіурі спитав про те, про що хотів дізнатися, хоча це й була чужа таємниця.

— А ви знаєте... ви знаєте, що написано в цьому листі? — прошепотів він.

— Ні, — відповів відлюдник, — я про це відаю так само мало, як і ти.

— Може, це було й зайве запитання, але ви вмієте передбачати.

— Я живу на самоті, але знаю світ там, унизу, біля підніжжя гір. Іноді чую новини від паломників, які приходять сюди, а ще більше дізнаюся, коли розмірковую в тиші. А що ж до листа — тобі не треба гадати про його зміст, твоє завдання лише доправити його.

— Так, — мовив Тіурі тихо.

Вони знову замовкли. Западала темрява, унизу, глибоко в долині, засвітилися вогні. Тіурі посидів ще, думаючи про багато інших речей та слухаючи затишне скрекотіння цвіркунів у траві і тихий шум джерела.

Трохи згодом він підвівся й побажав відлюдникові доброї ночі.

— Спокійного тобі сну, — відповів Менаурес.

Тіурі миттєво заснув, і сон його був міцним та спокійним.

3. Прощання з Ярро

Вранці мандрівники та їхній провідник були готові вирушити в дорогу. Сонце піднімалося, й небо над королівством Дагоната заграло рожевими та золотистими відтінками.

— Яка краса, — звернувся Тіурі до Паккі, — і ти можеш милуватися цим щодня.

— Так, а я часом навіть не звертаю на це уваги, -дещо здивовано відгукнувся Паккі.

Відлюдник побажав їм щасливої дороги, потиснув руку кожному і благословив на добру путь.

Розібравши вузли та торби, вони вирушили. Паккі — попереду, за ним — Ярро, а Тіурі — позаду.

За хижкою починалася стежина, якою вони піднімалися вгору. Тіурі не розумів, чому Паккі йшов дуже повільно, значно повільніше, аніж вони з Ярро напередодні. За чверть години мандрівники зупинилися й поглянули вниз на хижу. Відлюдник стояв на схилі й махав їм рукою, вони помахали йому у відповідь.

— Чому ми так повільно йдемо? — спитав Тіурі у Пак-кі, коли вони рушили далі.

— Повільно? — здивувався хлопчина. — Так і треба йти, інакше не вистачить сил на довгі години переходу.

Так, він мав рацію. Тривалий час мандрівники йшли неквапливим, розміреним кроком, навіть без перепочинку. За кілька годин Тіурі все-таки відчув втому, піт котився по обличчю. Ярро теж важко дихав. Паккі ж невтомно дерся все вище й вище, не знижу-ючи темпу, спокійно, немовби йшов рівною дорогою, та ще й час від часу тихенько наспівував. Нарешті він зупинився і запропонував трохи відпочити.

— Погляньте, — сказав він, — звідсіля ви ще раз можете побачити хижку.

Вони були на самісінькій вершині скелі і, перш ніж іти далі, мали трохи спуститися.

— Уфф, — видихнув Тіурі, скидаючи торбу з плеча, -ну й жарко ж.

— Скоро буде