Борис Джонсон - Омріяний Рим

людського духу — прадавньої віри греків у те, що людина є мірилом усього, гуманістичного погляду на всесвіт. Найчіткіше ця ідея представлена в близькості двох скульптурно досконалих рук Бога й Адама, зображених на стелі Сікстинської капели. У мусульманському мистецтві будь-якої доби немає нічого схожого, не лише через те, що така техніка була недосяжною для ісламського мистецтва, а й тому, що в ісламі таке зображення вважається образливим.

Якось мені випало вести телепередачу про тисячоліття турецького мистецтва, завдяки якій я збагнув, як же ми все-таки кривимо душею. Попри всі ті похвали, які я сипав, мені кортіло сказати ще дещо, одначе я відчував неспроможність визнати це.

Безперечно, мусульманський світ подарував нам витвори мистецтва приголомшливої краси. У західній архітектурі, мабуть, і не знайти аналогів суворій математичній граційності й симетрії Тадж-Махалу чи пам’яток Ісфагана й Бухари. Однак, упродовж кількох годин порозповідавши на камеру про той або цей феноменальний взірець склярства чи килимарства, я захотів викрикнути: «Так, це прекрасно, але де ж люди? Де тут людина з усіма її чеснотами й вадами?»

Раз у раз доводилося мені перебільшувати мистецький внесок Мугаммада на прізвисько «Сіяг Калам» («Чорна Ручка»), який зображав на своїх милих картинках шаманів, стариганів на ослах тощо. Що більше я медословив про Мугаммада «Чорну Ручку», то дужче усвідомлював: він є лише винятком і за тисячу років турецького мистецтва був мало не єдиним, хто не скорився приписам Пророка, зобразивши людський вид із любов’ю й гумором.

На догоду смакам західної публіки Мугаммад «Чорна Ручка» став головною зіркою тієї програми. Утім, правда полягає в тому, що порівняно з роботами Пітера Брейгеля чи будь-якого іншого сучасного йому представника фламандського ренесансу його малюнки є всього-на-всього карикатурами. Хай він і єдиний представник турецького мистецтва, у чиїх роботах наявне бодай щось віддалено подібне до натуралізму Брейгеля, та біда не лише в тому, що вони не витримують жодних порівнянь. Річ у тім, що він не лишив по собі жодних послідовників, не заснував жодної школи. От тому в ісламському світі ніколи й не існувало традиції натуралістичного живопису.

Кажіть, що хочете, про красу ісламських мініатюр (а вони дійсно чудові), але їм ой як далеко до вершин західноєвропейського живопису; вони так і зосталися десь біля підніжжя цієї гори.

Ці слова я кажу зовсім не з почуття західного культурного тріумфалізму. Я просто намагаюся донести думку, що в тих частинах римського світу, який захопили мусульмани, щось загубилося. Наприклад, візьмімо Італію XV ст. Там сталося справдешнє диво: П’єро делла Франческа, Леонардо, Мікеланджело й сила-силенна інших митців заново відкрили й інтерпретували греко-римський погляд на людське тіло. А потім подивіться, що відбувалося за тих часів у Північній Африці… скажімо так: на фронті живопису тоді було стабільно тихо.

І це дуже сумно, адже протягом багатьох століть Північна Африка була невід’ємною та культурно невідривною частиною Римської імперії. Вона слугувала не лише житницею столиці, а й батьківщиною цілої низки імператорів і генератором провідних ідей. Серед великих римських африканців були такі: імператор Септимій Север, письменник Апулей, теолог Тертуліан, поет Клавдіан і сам отець-засновник християнської церкви Августин.

Я розгортаю неймовірну працю Ростовцева від 1926 року, присвячену економічній історії Риму, і розглядаю фото мозаїки з римської вілли в місті Дугга, що в сучасному Тунісі. На ній зображена підготовка до гучного бенкету: двоє рабів наливають двом гультяям вино з величезних амфор у чаші для змішання, інші раби несуть рушники й воду, готуючись до серйозного симпосію[113]. На одній з амфор написаний початок грецької приказки «пий», на іншій — її закінчення «вік живи».

Якою ж близькою до нашої цивілізації є ця римська любов до веселощів і так само далекою від культури мусульман, які захопили землі, що нині звуться Тунісом. Напівголі гультяї насолоджуються приватною вечіркою, уливаючи в себе алкоголь. Чи часто побачиш щось таке в ісламському мистецтві? Існує безліч причин, чому в римській Північній Африці не сталося ренесансу, подібного до італійського: там не було європейської традиції капіталізму, конкуренції між меценатами тощо. Усі греко-римські «цінності», з яких розвинулися сучасні європейські «цінності», на тих землях замінили дечим іншим.

Річ тут не лише в алкоголі й жартах про нього (пий, вік живи, хо-хо-хо!). Щоб ви краще розуміли, у чому полягає найразючіша відмінність між римським/західним і мусульманським менталітетами, запрошую вас поглянути на іншу мозаїку. Це славетний портрет жінки з Равенни, датований VI ст. Уже із самого вигляду цієї жінки легко здогадатися, що вона ніяка не свята й не мучениця. На жінці величезна, як тюрбан, діадема, золоті брошки з діамантами й найдовші сережки з тих, що ви коли-небудь бачили.

Це Феодора, дружина Юстиніана — одного з найвидатніших візантійських імператорів, чоловіка, чиї праці з римського права й досі вивчають на перших курсах юридичних факультетів. Юстиніан був таким благочестивим, що звів собор Святої Софії, який протягом багатьох століть лишався найбільшою будівлею на землі. Примітним фактом у біографії Феодори є те, що вона стала першою в історії порнозіркою глобального масштабу.

Свою кар’єру вона розпочала з пантомім у театрі й уже незабаром завдяки гримаскам і надуванню щічок — тих самих блідих суворих щік, обрамлених золотим німбом на мозаїці — стала найпопулярнішою актрисою Візантії. За словами історика Прокопія Кесарійського, славнозвісного буркотуна, вона була дуже ласа до плотських утіх. «Нерідко якогось заможного коханця, якому вона пообіцяла ніч насолод, висмикував із її ліжка сильніший або ж заможніший фаворит», — бурчить він.

Pièce de résistance[114] її театральної програми було лягти на сцені в самих лише трусиках на кшталт стрингів, а гуси клювали зерно з-поміж її ніг. Одного разу досі не вдоволена після тривалих та енергійних любощів імператриця бовкнула щось таке вульгарне, що навіть Гіббон не наважився навести переклад її слів. «Її зітхання, насолоди та сценічні таланти краще сховати за ширмою вченої мови», — каже натомість історик.

Воліючи точніше пояснити свої слова, він лишає нам примітку грецькою мовою. Позаяк я не можу вигадати нічого кращого, щоб заохотити сучасних школярів вивчати грецьку, наведу тут повний текст того уривку:

Η δε κἀκ τὢν τριὢν τρυπημάτων ἐργαξομἐνη

ἐνεκάλει τη φὐσει, δυσφορουμἐνη ὅτι δἡ μἡ καἱ τοὑς τιτ-

θοὑς αὖτἣ εὐρὐτερον ἤ νὓν εἴσι τρυπωη, ὅπως δυνατἡ εἴη

καἱ ἐκεἰνῃ ἐργάξεσθαι.

Якщо вам і досі нічого не зрозуміло, Ґіббон піддражнює своїх негрекомовних читачів сором’язливою заувагою, що «вона бажала четвертого вівтаря для віддяки на славу богині кохання».

Його метою є не