Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

Томджон навшпиньки перетнув підлогу і підібрав перший-ліпший зіжмаканий аркуш. Розгладивши його, він прочитав: 

«КОРОЛЬ. Гаразд, якщо я повішу корону ось на цей кущ, ви ж скажете мені, якщо хтось спробує її забрати? 

ГАЛЕРКА. Аякже! 

КОРОЛЬ. Тоді б мені оце знайти свою конячку… 

(З-за скелі з’являється Перший вбивця). 

ГЛЯДАЧІ. Ззаду! 

(Перший вбивця ховається). 

КОРОЛЬ. Негідники, вам аби посміятися зі старого королика…» 

Далі все було щедро позакреслювано, а в одному місці красувалася велика чорнильна пляма. Томджон віджбурнув аркуш і навмання вибрав з купи пожмаканого паперу інший. 

«КОРОЛЬ. Що бачу я? Передо мною качка ніж кинджал[54], спрямовано його від мене на мене дзьобом руків’ям у моїй руці? 

ПЕРШИЙ ВБИВЦЯ. Повірте, мій королю, це не так. Неправда ваша! 

ДРУГИЙ ВБИВЦЯ. Авжеж, мій пане, так воно і є. Ваша правда!» 

Судячи з вигляду, цей аркуш жмакали особливо жорстоко. Одного разу Г’юл роз’яснив Томджонові свою теорію натхнення; схоже, цієї ночі на гнома натхнення лилося просто-таки зливою. 

Вражений цим відкриттям потаємної сторони творчості, Томджон наважився й підняв третій фрагмент творчої поразки. 

«КОРОЛЕВА. Ой, біда! Чиїсь я за дверима чую кроки! Можливо, це іде мій чоловік! Ховайся в гардероб та зачекай, допоки я скажу тобі тікати! 

ВБИВЦЯ. Ой леле, але як же я піду — взяла мої пантофлі покоївка! 

ПОКОЇВКА (відчиняючи двері). Архієпископ, ваша величносте. 

СВЯЩЕНИК (з-під ліжка). Оце-то я попав. 

(Загальний ґармирдер)». 

Томджон укотре замислився, що таке «ґармирдер»; Г’юл полюбляв вставляти це слово в авторські примітки там і тут. Пояснювати юнакові, що це значить, гном категорично відмовлявся. Можливо, це було щось гномською. 

Томджон підкрався до столу і вкрай обережно витягнув стопку паперу з-під голови Г’юла, хутко підклавши на це місце подушку. 

Вгорі на аркуші було написано: 

«Веренц Шельметь Ніч Дрібних Божеств Ніч Ножів Кинджалів Королів твір, Г’юла, театр Вітолера. Комедія трагедія у восьми п’яти шести трьох дев’яти діях. 

Дійові особи: 

Шельметь — добрий король 

Веренц — лихий король 

Дощовиск — зла відьма 

Хоґґ — теж зла відьма 

Маґерат — юна…» 

Томджон перевів погляд у кінець сторінки. 

«Сцена Перша. Вітальня Корабель у морі Вулиця Псевдополя Випалені торф’яники. 

З’являються три відьми…» 

Хлопець трохи почитав і перейшов до останньої сторінки: 

«Тож, панство, заспіваймо й затанцюймо — і короля нового ушануймо! (Всі актори виходять на сцену з веселим співом тощо. Падає дощ з трояндових пелюсток. Дзвонять дзвони. З небес спускаються боги, з пекла постають демони, продумати платформу-барабан). КІНЕЦЬ». 

Г’юл хропів. 

Боги підносилися й падали в його сні, кораблі прокладали курс через бурхливу мішковину океанів, статичні зображення мінилися й оживали на очах; люди літали на канатах і без них, примарні флоти вели битви в небесах уяви, моря розступалися, красунь розрізали навпіл, і тисячний натовп масівки бурмотів та лопотів, відтворюючи шум хвиль. І крізь усе це стрімголов мчав Г’юл, у відчаї розкинувши руки й розуміючи, що нічого з цього немає й бути не може, а все, що він насправді мав для втілення невимовно прекрасних картин, які заполонили його мозок — то це лише кілька квадратних ярдів фанери та мішковини і трохи фарби на них. 

Лише уві сні ми й буваємо вільними. Решту часу ми шукаємо заробітку. 

— Гарна п’єса, — сказав Вітолер. — Якби не привид. 

— Привид залишиться, — похмуро заявив Г’юл. 

— Ти забув, як публіка любить поглузувати й покидати чим-небудь в акторів? Крім того, сам знаєш, що крейдяний пил з савана в результаті буде на всіх костюмах. 

— Привид залишиться. Цього вимагає сюжет. 

— Те саме ти казав про попередню п’єсу. 

— Бо так воно й було. 

— І в «Потіш себе», і в «Чаклуні з Анку», і в усіх інших п’єсах? 

— Мені подобаються привиди. 

Вони трохи відійшли, роздивляючись машину для зображення хвиль, яку монтували гноми-механіки. Вона складалася з півдюжини довгих валів, обвитих широкими полотняними смугами синьо-зелено-білих відтінків; вали могли перекривати всю сцену. Складна система передатних гвинтів та ременів вела до тупчака за кулісами. Коли всі закручені спіраллю смуги рухалися одночасно, власникам слабких шлунків доводилося відводити очі. 

— Морські битви, — видихнув Г’юл. — Кораблетрощі. Тритони. Пірати! 

— Скрегіт підшипників, — простогнав Вітолер, всією вагою налягаючи на ціпок. — Витрати на утримання. Надурочні. 

— Так, має дуже… хитромудрий вигляд, — визнав Г’юл. — Хто її розробив? 

— Один ненормальний старий з вулиці Вправних ремісників, — відповів Вітолер. — Леонард із Квірма. Взагалі-то він художник, а машини конструює заради розваги. Я геть випадково почув, що він уже кілька років працює над цією штукою, і ледве встиг її придбати, доки він не зробив її літаючою. 

Вони трохи помовчали, спостерігаючи за коливаннями несправжніх хвиль. 

— То ти точно поїдеш? — сказав нарешті Вітолер. 

— Так. Томджон і досі трохи сам не свій. Там, на місці, поряд із ним має бути хтось доросліший. 

— Я скучатиму без тебе, старий. Не посоромлюся зізнатися — ти завжди був мені як син. До речі, скільки тобі років? Я якось ніколи не знав. 

— Сто два. 

Вітолер насуплено кивнув. Самому йому йшов сьомий десяток, але артрит грав із його зовнішністю злі жарти. 

— Ну чи як батько, — сказав він. 

— В кінцевому рахунку все зрівнюється, — знічено промовив Г’юл. — Удвічі менший зріст — удвічі довше життя. Можна сказати, що в середньому наше життя такої ж довжини, що й людське. 

Вітолер зітхнув. 

— Але я уявлення не маю, як обійдуся без тебе та Томджона, ось у чому справа. 

— Ми ж тільки на літо, до того ж більшість хлопців залишаються. Взагалі, їдуть здебільшого початківці. Ти сам сказав, що це їм дасть хороший досвід. 

Вітолер мав стомлений вигляд і, стоячи на протязі посеред недобудованого театру, здавався помітно меншим, ніж зазвичай — щось на кшталт святкової повітряної кульки через два тижні після свята. Кінчиком ціпка він неуважно ворушив розкидану на підлозі стружку. 

— Ми старішаємо, майстре Г’юл. Точніше, — виправився він, — я старішаю, а ти старшаєш. Вечірній ґонґ для нас уже продзвенів. 

— Ясно. Ти не хочеш, щоб він їхав, еге ж? 

— Спочатку я був тільки за. Ти ж знаєш. А потім я подумав: це ж доля, не інакше. Так завжди: тільки-но все починає налагоджуватись, як казна-звідки вистрибує та клята доля… Я кажу про його батьківщину. Маленьке королівство десь у горах… Доля кличе його додому. І я його ніколи більше не побачу. 

— Це ж тільки на літо… 

Вітолер підняв долоню. 

— Не перебивай. У мене вал натхнення. 

— Вибач. 

«Шурх-шурх» — примовляв ціпок, розкидаючи навсібіч непотрібну стружку. 

— Ти ж знаєш — він мені не рідний син. 

— Проте він усе-таки твій син, — сказав Г’юл. — Спадковість не така вже й важлива, як прийнято думати. 

— Красно дякую. 

— Серйозно. От узяти мене. Я народився аж ніяк не для писання п’єс. Та що там, гномові не обов’язково навіть вміти читати! Тож на твоєму місці я б не переймався так питанням долі. Мені світила доля рудокопа — але, схоже, доля помиляється щонайменше в половині випадків. 

— Між іншим, ти ж сам казав, що він схожий на того, як його, блазня. Хоча особисто я нічого подібного не помітив. 

— Потрібне певне освітлення. 

— Хай там як, а ми маємо справу з долею. 

Г’юл знизав плечима. Він знав, що доля — річ мінлива і непевна. На неї не варто покладатися. Зазвичай її навіть не помічаєш. А щойно здається, що ти вхопив її за краєчок вбрання, вона виявляється чимось іншим —